Третій рівень. Короткі історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Квартира, яку відчиняли ці ключі, нам із нею певний час ставала в пригоді. Я ж забув сказати: Таня займається нерухомістю. Коли почалася криза на ринку, працювати стало зовсім неможливо. А один із клієнтів, її добрий знайомий, втік від непевних часів далеко з гамірного міста, в село. Осів у бабиній хаті, і так йому там сподобалося, що вирішив стати так званим екологічним поселенцем. Квартиру, ясна річ, вирішив продати. Проблема в тому, що знаходилося це житло в дуже незручному районі. Власник його хоч і втік від цивілізації, гроші за свою хату хотів виручити нереальні, особливо — в кризові часи, коли пропозицій море, і то набагато ліпших. Тетяні він довіряв, тож лишив їй ключі, час від часу цікавлячись, як справи.

Ну, а ми, поки приховували наші стосунки від Віктора, тривалий час використовували вільну хату для своїх шалених побачень.

Якщо завезти туди тіло, щонайменше кілька днів воно там полежить. Я розрулю свої справи, а потім спокійно, без паніки, поспіху та навіть достойно поховаю того, кому не пощастило у житті та в коханні. Тепер головне, аби на вулиці нікого не трапилося…

Сам дивувався, як швидко діяв. Наче все життя мертві тіла переховував. Хутко замотав у килим, закинув його на плече — добре, хоч небіжчик був невисоким та худорлявим, тоді як я регулярно відвідував тренажерний зал. Далі знову пощастило: на сходах серед білого дня нікого не зустрів, у дворі бабусь на лавках теж не побачив. Швидко засунув довгастий згорток на заднє сидіння своєї машини, а коли рушив — знову відзначив, як пощастило: пробок на дорогах не було, доїхав до околиці навіть швидше, ніж розраховував. А та нездала квартира до всього ще й на першому поверсі, взагалі без проблем. Аби не баритися, просто поклав замотане в килим тіло посеред кімнати, розвернувся, зачинив двері на обидва замки.

Все, маю їхати на переговори. Часу вже впритик.

Увечері ми з Тетяною пили шампанське. Приводів, як на мене, море. По-перше, вона дуже зраділа, що мені вдалося домовитися з Віктором, і той не просто дасть нам спокій, а й зовсім забереться з міста. По-друге, моя ділова зустріч пройшла краще, ніж я сподівався. Якщо нам таки вдасться все реалізувати, дуже скоро ми з Тетяною станемо… ну, якщо не багатими, то досить заможними громадянами. Вона знову назвала мене «золотою головою», і я поніс її в ліжко на руках.

Ключі я повісив назад на гачок ще раніше.

…Ранком Тетяна вирішила довше поспати. А я, швидко зібравшись, помчав у справах. Час робити серйозний крок до нового життя.

Тетяна подзвонила, коли я саме підписував другий примірник ділової угоди. Голос у трубці аж дзвенів від радощів.

— Слухай, золотоголовий, ти таки легкий на руку!

— Що таке?

— Вчора точно гарна смуга пішла! Мені теж пощастило! Уяви, знайшовся покупець на ту хату, знаєш, на околиці… Ну, нашу, ясно? Там щось термінове, гроші дає, хоч зараз, якщо п’ять тисяч скинуть. Власник під таке діло скидає, шанс усе ж таки реальний! Взяла ключі, клієнт чекає, зараз їдемо дивитися! Скажи, нам із тобою поперло!

Все, як у Швеції

— Ух ти! — не стримався чоловік, побачивши, хто відчинив йому двері.

Він явно виявився не готовий до такого видовища, тому вкляк, ступивши за двері лише однією, правою ногою. Жінка ж, навпаки, точно чекала подібної реакції. Тому ледь окреслила посмішку, ширше прочинила двері.

— Так і будете стояти?

Зрозумівши, що в його ситуації стовбичити на порозі щонайменше кумедно, чоловік швидко навіть не зайшов — застрибнув усередину. Жінка старанно зачинила помешкання на два замки, для чогось накинула ще й ланцюжок, але візитера подібні засоби безпеки не здивували. Навпаки, будучи досвідченим у таких відвідинах, він усіляко вітав замкнені двері й щільно запнуті штори. Тепер, коли перший легкий шок минув, чоловік отримав змогу уважніше роздивитися свою нову знайому. А та навіть ступила на кілька кроків далі, аби показати себе, точніше — своє вбрання в усій красі.

На жінці була довга синя спідниця в талію, трошки схожа на багато разів бачений на картинах російський сарафан, фартушок стриманого жовтого кольору та яскраво-червоний ліф. Біле, очевидно фарбоване волосся, вона забрала в косу та вклала віночком, дуже схожим на український — але все ж таки чимось невловимо відмінний. Трошки виставивши вперед ногу, взуту в чорний черевик на грубому підборі, жінка взялася руки в боки, кокетливо нахилила голову:

— Подобається?

— Що це за костюмований бал? Гра така? — запитав візитер, навмисне додавши своєму тонові грубості — якщо з ним тут і хочуть погратися, то лиш у ту гру, яку він сам обере і за яку заплатить. Здається, жінка це зрозуміла, бо хутко прибрала зухвалу поставу, враз перетворившись на скромну селючку.

— Це — шведський національний костюм. Пошито на замовлення, ексклюзивна робота. Ручна, автентику відтворено майже один в один.

— Що відтворено? — перепитав чоловік, і жінка вирішила не морочити йому голову непотрібними поясненнями, відмахнулася.

— А, не беріть у голову. До речі, ми на «ви», на «ти»? Вам як зручніше?

— Логічно, якщо перестанемо «викати».

— Ясно, — легко погодилася вона. — Як тебе називати?

— Кирило.

— Швеція, — жінка навіть спробувала простягнути руку, та вчасно зупинилася, рука опустилася в русі, після короткої паузи вона повторила: — Швеція.

— Ага, точно — тут же все, як у Швеції, високий рівень життя й стандартів, — процитував Кирило прочитане в мережі оголошення. — Слухай, мені однаково, звичайно, Швеція ти чи Голландія, але чому аж такі вигадки?

— Тобі не подобається? — Швеція ворухнула бровою. — Тебе щось дратує, не задовольняє?

— Знаєш, — чоловік повів плечима, — все воно якось незвично…

— Це добре для тебе чи погано?

— Кажу ж — не знаю… ще. Не вирішив. Ну, а задовольняєш ти мене чи ні, ми, думаю, скоро дізнаємося.

— Можеш навіть не сумніватися. Швеція — високі стандарти. Проходь сюди.

Жінка в шведському національному костюмі провела Кирила в кімнату, єдину в цій квартирі. Килимок на підлозі, широке ліжко біля стіни, навпроти — вбудована шафа на всю стіну, із дзеркальними розсувними дверима. Кирило відразу побачив там своє відображення. Біля ліжка тумбочка, на ній — магнітофон. Єдине, що було тут і чого досвідчений Кирило в подібних квартирах не бачив ніколи — справжня шведська стінка. Знову легенько посміхнувшись, Швеція ввімкнула музику, відразу ж трошки стишила звук. Та Кирило все одно впізнав. Це не можна не впізнати — «АВВА», музика його молодості, естрадна і, як показав час, нестаріюча класика сімдесятих