Буря в склянці води - Вітаутас Петкявічюс

«Хороший сусіда і на кладовищі потрібен».

З тих скупих вістей полковник Жюжю, завдяки чудовій підготовці і своїй сильній волі, дійшов правильного висновку: «Незабудка загинула». І вдруге його перенапружені нерви не витримали, і він подався на тиху, що втопала в садах, вуличку Парижа до своєї сивої матері й голосно заплакав:

— Мамо, я більше на ту роботу не піду.

Старенька погладила його золоті погони і, лагідно дивлячись в очі, сказала:

— Жюжю, роби як знаєш. Ти вже виріс, зміцнів і нарешті дочекався пенсійного віку. Справжня мати піклується за свою дитину до шістдесяти років. Тепер я вільна і нарешті можу віддатися своїй улюбленій справі — колекціонувати погони офіцерів. Крім того, тебе кличуть не на роботу, а до міністра.

Жюжю заспокоївся, довго стояв у приймальні біля вікна й спостерігав за машинами, які приїздили. Генерал приїхав на новій, а міністр на ще новішій машині.

— Тримайся! — попередив генерал, проходячи повз Жюжю.

— Яка сьогодні п’ятниця? — втомленим голосом державного діяча спитав міністр.

— Перша після четверга, — відповів Жюжю.

— А я стверджую: перша перед суботою! — підвищив голос міністр. — А це що? — підсунув телеграму, обведену чорною траурною лінією.

Жюжю швидко кинув на неї оком і затремтів, але не виказав себе. В телеграмі було написано: «В сухій савані пожежа поширюється зі швидкістю вітру. Якщо розвідник цього не зрозуміє, він потрапляє у пастку. Висловлюємо глибоке співчуття й пропонуємо купити велосипеди».

— Ті бестії доконали нашу «Незабудку», — тихо сказав Жюжю, а душа його кричала: яка підлота, який конячий гумор! На всяк випадок він ще понюхав телеграму й остаточно встановив: — Це робота Бонда.

— Коли ви про це дізналися?

— Годину тому.

— Це міняє справу. Я про все доповім президентові А як та касирка?

— Вона вже працює на англійців.

— Тим краще для нас. Розумний розвідник працює щонайменше на три держави. Ви мене правильно зрозуміли?

— Чудово. Коли я мушу виїхати до Бімбамбули?

— Але ж, Жюжю, ти для фронту вже старий! — поплескав по плечу генерал.

— Невже? — усміхнувся Жюжю крізь сльози, — Мені жаль не тільки людини, — адже з ним загинула єдина в світі апаратура. Унікальна!

— Постарів ти, Жюжю, й не помітив, як постаріла і створена тобою апаратура. Ми вже давно хотіли замінити Маже Мажо розвідником, озброєним кращою технікою, та все не наважувалися. Якось не по-людськи зі старого виймати старий мотлох. А коли звільнимо з роботи, залишити теж не можна — військова таємниця… Сама доля вам обом допомогла.

— Я не вірю в долю.

— Шкода, — генерал повів полковника у таємний відділ і почав показувати різноманітні системи безшумних пістолетів, кулемети, вмонтовані в портфелі й валізи, фотоапарати, які вміщуються у гудзиках, силові установки, які працюють безшумно у високих капелюхах, колекцію перснів з отрутою…

Та виставка остаточно переконала Жюжю, він підняв руки й сказав:

— Здаюсь.

— Тоді щасливої дороги!

Опинившись в Бімбамбулі, полковник одразу ж чемно запросив гарненьку касирку до ресторану. Сівши за стіл, він мов ненавмисне запитав:

— Чи завжди тут так жарко?

— Я не знаю, — опустила очі Фіфі, — бо мені тільки двадцять років.

«З її вуст будь-яка брехня може стати правдою, — подумав Жюжю, — та їй варто було б закінчити мою школу».

— Ви маєте бабусю?

— Ні.

— Це добре! Моя секретарка вже замучила п’ять бабусь, і я був змушений звільнити її з роботи, — трохи пожартував і зразу ж приступив до діла з усією силою своєї логіки та волі: — Чому Дюран загинув, а ви залишилися живою? — непомітно витяг безшумний пістолет і поклав його під скатертиною. Цей рух для Фіфі був набагато красномовніший, ніж саме запитання. Отож вона вирішила говорити правду і тільки правду.

— Під час пожежі мені кілька джентльменів дуже ввічливо запропонували машину.

— І ви залишили свого шефа в біді?

— Ні, я побігла в місто по допомогу.

— Точніше! — полковник знову витяг зброю, притулив її дуло до сигарети й спустив курок. Пострілу ніхто не почув, та кінець сигарети вмить загорівся, а у невеличкому вікні над головою касирки з’явилася маленька цятка.

— Мені здалося, що їхати по допомогу на машині буде куди швидше, ніж пішки йти, — виправдовувалася біла як полотно дівчина.

«Яка школа, яка ясність думки!» — захоплено думав полковник про свою співбесідницю, але потім знову став її лякати, поклавши пістолет під кров’яний біфштекс. Цього вимагав його неприємний обов’язок.

— А хто такі ті ваші добродії?

— Прості люди. Мені здається, вони турки.

— Один без руки, а інший — мов витесаний з мармуру?

— Ви їх знаєте? — здивувалася дівчина.

— Це чистокровні англійці, як оцей біфштекс, моя люба! — Жюжю вже давно був упевнений, що вся ця пригода — робота рук Джеймса, але начальникам потрібні були факти й тільки факти.

Не гаючи часу, він тут же, на кухні, замовив собі живого верблюда й поїхав у малу експедицію. Вже здалеку його пильні очі побачили у випаленій пустелі дитячий візок особливої конструкції, на якому лежала якась чорна річ.

«Кулемет, приготовлений до бою, — з погордою усміхнувся Жюжю своїй здогадці й одразу ж скис. На залишках візка стояла нова швацька машина фірми «Zinger». — Так жартують тільки англійці». Тепер полковник не сумнівався, але все ще збирав факти для генерала.

Поряд з візком лежав кістяк людини, а коло нього — пучок мідних