Буря в склянці води - Вітаутас Петкявічюс

— Згиньте! — злякано проскрипів папуга, але більше не осмілився літати над головою в Берти.

А Роя той постріл струсонув, мов землетрус. Уперше в своєму житті він затремтів від жаху.

— Ще-е-е-зни! — знову заверещало над головою тоненьким голоском і зареготало: — Ха-ха-ха!..

— Крі-і-із-з-зь з-з-зе-млю! — додав низький, застуджений бас, а потім поперхнувся: — Крі-і-і-зем!..

Ковбой позадкував. У останню мить він устиг зрізати всі ліани, які тримали міст через невеличку затоку річки, що що аж кишіла крокодилами та водяними гадюками, але така товариська допомога вже не була потрібна Гансові. З кушів раптом вибігло кілька десятків чорних воїнів наставило вістря списів у боки німця.

— Ті хлопці знають своє діло, — заплющився Рой і, задоволений, скочив у сідло.

Тим часом Ганс, трохи оговтавшись від першого переляку, витяг таємну інструкцію і почав її читати:

— Чи ви коли-небудь бачили білих людей?

Тубільці заперечливо захитали головами.

— Саме ваше плем’я я й шукаю, — зрадів Ганс і заходився роздавати подарунки, але воїни їх не брали. — Ведіть мене щонайшвидше до свого вождя.

— Ми це зробимо й без вашого прохання, — відповіли повстанці і знову взяли Ганса під списи. Не пожаліли вони й бідолашної Берти, якій треба було відмовитися й від свого мушкета, і від речового мішка та друкарської машинки.

— Нарешті, — зітхнула вона, — і я дочекалася відпустки.

Та воїни Ганса в село не привели, а поселили в халупі на околиці села і стали чекати вождя. Той саме в цей час виїхав у примор’я, а до німця прийшли жадюги й почали ділити між собою люстерка, намисто із скелець, капелюшки застарілої моди й калоші, що їх привіз Ганс. Вони були дуже задоволені, що прибулець не правив за них грошей, тільки попрохав під якимись поцяткованими паперами написати по три хрестики й прикласти послинені великі пальці.

Вони не дуже заперечували, а так і зробили, бо не вміли ні читати, ні писати. А Ганс у тих документах добре подбав про Німеччину:

«Ми, що нижче підписалися і приклали свої печатки, просимо наймилостивішого кайзера допомогти нам у запеклій боротьбі проти англійців і прислати якомога більше гармат.

Ганс не міг з ними розмовляти, тож сам придумав для них імена, поклав ту односторонню угоду в залізну капсулу й ретельно зашив її у вилозі, наче якусь отруту. Роздавши всі подарунки, він щасливо повернувся назад.

Залишившись на самоті, Сільке погладив документ, схований на грудях, і, вдоволений, подумав: «Нарешті ключ від таємничого острова в мене в кишені». Але Берті сказав:

— Ти знаєш, про що я зараз думаю?

— Ні, — відповіла смертельно втомлена друкарка, — та коли почнете думати й наказувати, то тільки не на відстані. Краще одразу — за допомогою кулака.

— Не хвилюйся, дурні не мамонти, вони ніколи не вимруть. Вони нам уже заробили по залізному хресту.

— А я гадала, що нам тут ніхто навіть дерев’яного не встигне поставити, — солдатським голосом подумала друкарка, і її думки зразу ж справдилися: перед ними з обгорілих кущів виліз весь у сажі лев і люто зарикав. Ганс ухопився за гвинтівку.

— Що хочеш роби, тільки не стріляй! — вереснула бідна друкарка, згадавши Пуціса, і заплющила очі. Той зойк і вирішив її подальшу долю. До самого міста Бімбамбули Ганс біг, не оглядаючись, а коли опам’ятався, зразу ж телеграфував:

«Берта загинула, виконуючи службові обов’язки».

«Негайно вишліть останки героїні у свинцевій труні», відповів полковник Шмульке.

«Ваш наказ виконую», — відповів Герінг і з величезним загоном приватних шпигунів повернувся назад у вигорілий степ. Побачивши мертвого лева, Ганс Сільке анітрохи не здивувався, бо чудово знав, що його вірна помічниця, як і сам він, носила вшиту у вилогу ампулу з сильною отрутою.

Але Берлін його поведінкою був не задоволений:

«Сталася груба помилка: в свинцевій труні виявили лева», — телеграфував Шмульке.

«Помилки немає, — логічно пояснив Сільке в останній , телеграмі, — бо в жодній інструкції чи в статуті розвідки не сказано, що Берта повинна пошматувати лева, коли той на неї нападе».

«Вас зрозуміли, — телеграфував Шмульке, — але в угоду вкралася помилка. Треба писати не «наймилостивішого», а «його Милість кайзера», отож наказуємо ще раз вирушити до тих тубільців і правильно укласти угоду».

— О mein gott! — застогнав Сільке і знепритомнів, а опритомнівши, знову зібрався в джунглі Цього разу йому було легко переховуватися, бо всі гадали, що він загинув Але коло лісу його, мов навмисне, перестрів знову лев. Він ніс у зубах шолом Берти. Ганс присів і бабахнув не цілячись. Жадоба помсти осліпила розвідника, тож він не помітив, що це дресирований цирковий лев Ганнібал, який зовсім не боїться ні вогню, ні пострілу. І тільки-но Ганс націлював гвинтівку, звір падав, мов неживий. А тоді знову ставав на ноги і вклонявся стрільцеві. Зовсім як у цирку, бо лев був голодний і в будь-який спосіб намагався заробити собі шматок м’яса.

Коли не залишилося патронів, нерви в Ганса не витримали. Він удруге дременув у Бімбамбулу, немов надумав побити світовий рекорд. Ганнібал побіг услід за ним. І тільки на околиці міста лев повернув назад.

Виявивши надзвичайне геройство, яке виснажило всі нерви, Джеймс Бонд закурив заспокійливу турецьку сигару й умостився в глибокому кріслі Його внутрішній голос мовчав.

Отже, ніякого докору, ніякого власного задоволення, неначе так завжди було і так мало бути, — ніщо не