Буря в склянці води - Вітаутас Петкявічюс

заважало думати великому шпигунові, і він невідомо чому усміхався. «Ні, якщо я й припустився незначної помилки, то тільки через того недорікуватого, добросердечного Пріслі Зовсім здичавів чоловік». Джеймс знову усміхнувся, згадавши, як у палаючому степу вони викрали балакучу француженку і що з того вийшло.

Спочатку вона мовчала, але Пріслі перестарався і так налякав її, що потім ніяк не міг її примусити мовчати. Бідний стариган!

— Ви ще довго мовчатимете?! — рикав він, мов голодний лев, і клацав під носом полоненої затвором швидкострільної гвинтівки.

— Хіба ж я мовчу? — здивувалася гарненька касирка.

— Так, ви цокочете без угаву, мов швацька машина, але цокочете всяку нісенітницю й водите нас за ніс!

— Брехня! — розгнівалася Фіфі. — Я так роблю тільки тому, щоб ви мене краще зрозуміли.

Від тих слів Бонд пирснув, а Пріслі розбурхався, мов всіма забутий чайник, і ледве стримувався. Бідний стариган терся лобом об холодну стіну й горлав:

— Щастя ваше, що ви жінка!

— А ваше в цьому нещастя?

Бонд дав змогу їм відпочити ї, не підвищуючи голосу, якомога лагідніше запитав:

— Що ви можете сказати про свого шефа мосьє Мажо?

— Ви маєте на увазі мосьє Дюрана? — дуже мило перепитала Фіфі.

— Нехай буде й так.

— У нього був поганий смак, він вдягався, як розбагатілий простачок. Усі гадали, що він дуже багатий, і помилялися. Той чоловік працював, як віл, тільки для того, | щоб потім розтринькати гроші, мов останній осел.

— Я вас не про це питаю, — Джеймс перебив базікання дівчини. — Хто його знайомі, хто його відвідував і до кого він сам ходив?

— Розумію. Мосьє Дюран — чоловік непримхливий і довірливий, мов дитина. Уявіть собі, він мав страшенно багато знайомих, більшість яких він і в очі не бачив. Це навантаження несла я. З глузду можна з’їхати. Ти йому говориш, просиш, благаєш, а шеф усе впускає в одне вухо, а через друге вже не виходить. Як у безодню…

— Мене це не хвилює, — ще стримувався Бонд. — Я хотів би, моя люба, дізнатися про його роботу: чим він займався, коли залишався сам.

— А-а, про роботу!.. Тепер мені зрозуміло. Він тільки очі замилював тими іграшками й квітами, а насправді з кулемета хотів зробити швацьку машину. Але бажання залишаються бажаннями. Дюран був невиліковний ледар і весь час цю роботу виконував так, що руки забруднювала я. Та ще й як! Начебто була його прислужниця…

— Люба, випийте холодної води й трохи подумайте, що ви говорите, — боячись, щоб не помітили, як у нього вже тремтять руки, Бонд вхопився за край столу.

— Джентльмени! — почувши таке прохання, Фіфі сплеснула руками. — Не будьте дикунами! Тепер не ті часи. Вік техніки. Коли сьогодні сім разів будеш думати і тільки на восьмий говоритимеш, то людям забракне терпіння.

— Ми з Пріслі дуже терпеливі.

— Отакої! — здивувалася Фіфі. — Мені здається, що ангелом легко бути, коли попадеш у рай. А якби я вас допитувала? Що, злякалися? І в мене волосся дибки ставало, коли я думала, що маю говорити своєму чоловікові, коли він мене з півслова розуміє! Або ще гірше: про що говорять люди, які один одного розуміють без слів?..

— Ні! — рішуче сказав Бонд. — Ця дівка, Пріслі, твоя ідея. Ти її викрав, ти її примусив говорити, ти її повинен примусити і замовкнути!

Пріслі підсунув під кран голову іі знову запитав:

— Чи волосся вашого шефа у вас не викликало підозри? Розумієте, якийсь колір мідний… Дивні вуса, мов радіоангени. Чудні пробки, якими заткнуті вуха… Дерев’яна нога, яка інколи підозріло гуде… Іскри…

— Бачите, містер, ви трохи старкуватий, щоб загадувати такі загадки. Мені здається, що більша людина, то миліші його недоліки, і я йому все пробачала. Він просто панічно боявся перукарні, а сам голитися не вмів, отож ходив зарослий…

— Я бачу, що ми домовимося, — зрадів Пріслі. — А чому, на вашу думку, мосьє Дюран так дивно поводився?

— Точно не знаю, але одного разу, коли він прийшов напівпострижений, напівпоголений, я зробила йому зауваження. Тоді він почав виправдовуватися.

«Не гнівайся, лезо тупе».

Я йому порадила:

«А ви не бійтеся і підійдіть ближче».

«До чого?» — запитав він.

«До бритви», — відповіла я, а він. нетяма, почав сміятися…

— Годі! — Джеймс поклав край зусиллям колеги.

— Чому годі? — розгнівалася Фіфі. — Невже я брешу?

— Ви помовчати можете? — підвищив голос і Бонд.

— Мовчати тоді, як ви мені пообіцяли за кожне слово купу золота? Ні, дурнів на цьому світі немає.

— Я вас прошу.

— Дурня й мовчання видає.

— Я вибачаюсь, — Джеймс почав вимовляти слова, мов цвяхи в дошку забивав: — 3 вами говорити неможливо. Інколи ви поводитесь по-чоловічому, але інколи, ви ще раз мені пробачте, пащекуєте, мов перекупка на базарі.

— Це дуже природно, — не розгубилася Фіфі. — Ви не забувайте, що половина наших предків — чоловіки, а інша половина — жінки. Тому цілком можливо, шо я щось успадкувала від і тих, і інших…

Джеймс усе ще хотів залишитися джентльменом, але йому сяйнула рятівна думка. Вона так ошелешила розвідника, що в нього затріщала маківка й закололо під серцем, але він звик жертвувати собою:

— Скажіть, шановна, а як вас примушував мовчати ваш Шеф?

— Він бив мене по голові або ж присипляв.

Джеймс Бонд моргнув шпигунові. Той швидко облив носовик снодійним і притис його до губ балакучої Фіфі. За мить та вже спала міцним сном людини, яка виконала свій обов’язок і казково розбагатіла при цьому.