Кінець Великого Юліуса - Тетяна Григорівна Ситіна

— Аякже, цілі! Мені батько одразу сказав: «Поклади і не чіпай тих грошей!» Ось!

— Добре! Отже, давай ще раз усе по порядку. Спочатку ти одвіз його на Велику Грузинську.

— Еге ж! Він, значить, спочатку до мене сів, на друге сидіння. А коли ми на Велику Грузинську завернули, перша машина під'їхала до будинку і зупинилася. Клієнт вийшов, почав розплачуватись. Друга машина пройшла мимо, не зупиняючись, і мій, значить, каже: «їдь за другою!» Ну, я потягнув за другою машиною. Тепер клієнт із другої машини на ходу зіскочив і вже нам назустріч іде. Я його в кабіні помітив, коли машину обігнав, такий собі юнак, у білій тенісці, волосся світле. А зараз він іде нібито прохожий. І ось тут мій, немов кіт, через сидіння назад перескочив і в заднє скло дивиться…

Я йому, звичайно, кажу: «Громадянине, що ж це ви, наче й не п'яний, а дозволяєте собі!» Він промовчав, і я чогось теж змовчав, вирішив не заводитися з ним… Потім він командує: «Завертай зараз же назад!» Я розвернувся, поїхали назад. Таксі, яке було першим, стояло ще біля будинку, клієнт усе ще розплачувався, мабуть із здачею не могли розійтися. Ну, ми проїхали мимо, вийшли на Пресню, і тоді мій каже: «Добре, давай до Ермітажу!..» Я одвіз його в будинок двадцять сім біля Ермітажу…

— А чому ти будинок запам'ятав? — спитав капітан Захаров.

— Чорт його знає! Коли від'їжджав, узяв та й подивився для чогось на дощечку з номером. Ну от. Спочатку я ніби навіть задоволений був, — от, думаю, дві сотні за якихось двадцять п'ять хвилин заробив. А потім чогось почав хвилюватись… Увечері батькові розповів, він каже: «Дурень ти і паразит! Відняли б, — каже, — у тебе права на півроку за порушення, от тоді й живи на ці дві сотні…» Після цього три дні нічого не говорив. Потім сказав, що треба до дядька з'їздити, порадитись. У неділю з'їздив, увечері повернувся, вилаяв мене та й каже: «Іди і все розкажи, бо при сучасній міжнародній обстановці…»

Смирнов підвівся і сказав Захарову:

— Коли закінчите з товаришем, зайдіть до мене.

У дверях він знову почув сповнений досадою голос капітана Захарова:

— Чудак ти, більш нічого! Де ж ти раніше був?

Смирнов зачинив двері.

Відпустивши шофера, капітан Захаров зайшов до Смирнова і потім, не затримуючись у нього, пішов з відділу..

Він повернувся через день і поклав на стіл Смирнова дві фотокартки — Юлії і Горелла.

— Живе у цієї громадянки. Прописаний як Клебанов Костянтин Іванович.

— Та-а-ак!.. — зосереджено протягнув Смирнов, розглядаючи фотографії. — Шофер пізнав? Ну що ж, тепер можна спокійно чекати відповіді з Челябінська. Новин для нас у ній не буде. Ви не розкрили себе?

— Все благополучно, товаришу полковник! Ручаюся, що вони не підозрівають, коли і як їх сфотографували.

— Це дуже важливо. У мене на вас серйозні види, Олексію Даниловичу! — повільно промовив полковник, розминаючи папіросу в пальцях. — Ви повинні йти у відпустку?

— Повинен був, Гарасиме Миколайовичу! Нічого, почекаю.

— Родина ваша у матері в селі?

— Так… Літо ще тільки почалося. Встигну, Гарасиме Миколайовичу.

— Я думаю, що встигнете. Навряд чи операція затягнеться. Передайте всі поточні справи капітанові Берестову. Ні про що стороннє більш не думайте. Треба в кулак зібратись, Олексію Даниловичу!

— Зрозуміло, Гарасиме Миколайовичу. Дозвольте йти до Берестова?

— Так, виконуйте. Скажіть йому, коли прибуде повідомлення з Челябінська, нехай подзвонить мені додому. Я приїду.

Повідомлення з Челябінська прибуло того ж вечора. В ньому було сказано, що інженер Клебанов Костянтин Іванович справді працює головним інженером ремонтно-механічних майстерень, але у відрядження до Москви не виїжджав, перебуває на місці. Горбачови пам'ятають По-номарьова і ставляться до нього дуже добре. Подруга Соні Горбачової, Валя Макарова, вчиться у Челябінську, вступати на фізичний факультет не думає, і, головне, Горбачови ніколи не дозволили б собі просити рекомендаційний лист для вступу в інститут «по блату»…

Надійшла також довідка з Ленінської бібліотеки, з якої Смирнов довідався, що Георг Білліджер протягом кількох днів вивчав челябінську газету.

Так зв'язалися, нарешті, в струнке ціле розрізнені обривки відомостей.

Тепер уже не тільки було ясне обличчя Горелла, а й стали відомі імена його керівників, відома навіть адреса диверсанта.

Що ж, мабуть, усе вже зроблено.

Лишилося розповісти про останній, заключний епізод із недовгих пригод шпигуна і диверсанта Горелла на нашій землі, і повість закінчено.

Насправді ж усе багато складніше.

Від Робертса, Білліджера, Горелла та кравця, можливо протягнулися злоякісні паростки, які ведуть до ще не викритих зрадників. Викрити їх і піймати на гарячому керівників — таке завдання розвідника.

Ось чому генерал, відмітивши на карті будинок біля Ермітажу значком, кинув олівець і сказав Смирнову:

— Ну що ж, Гарасиме Миколайовичу! Мабуть, почнемо! Отже, ви пропонуєте кандидатуру капітана Захарова? У мене заперечень немає! Згоден!

Горелла до нестями дратувала Юля.

Давним-давно минув той час, коли близькість із жінкою примушувала його відчувати щось, крім тяжкого напруження. Він сходився з жінками тільки тоді, коли це було потрібно, і поривав у ту секунду, коли втрачав діловий інтерес.

Але через якийсь проклятий збіг жінки завжди шукали близькості з Гореллом. Для нього це було і благо і нещастя. З допомогою жінок він здобував найбільші свої перемоги, і вони ж завдавали йому багато ускладнень і клопоту.

Ось тепер Юля. Вона все плакала. Вона підозрівала і ревнувала його, намагалася вистежувати і довела до того, що Горелл уже ледве стримувався в її присутності.

Горелл намагався заспокоїти Юлю подарунками. Кілька разів він приносив їй цінні речі: каблучку, золотий годинник, сережки.

— Тварина! — кричала Юля, кидаючи годинник на підлогу. — Чого ти не скажеш, як мені далі жити? Тридцять два роки! Що далі? У мене ж життя пропадає, розумієш ти це чи