Кінець Великого Юліуса - Тетяна Григорівна Ситіна

Міцно тебе обнімаю і маму теж. Нічого їй не кажи, цього не можна.

Допоможи мені, любий тату, інакше я загину.

Твій єдиний люблячий син Володя».

Так ось який лист я одержав.

Іване Леонідовичу, чого ж ви так хвилюєтесь? Усе буде в повному порядку. Я нікуди не дінусь, я ж сам до вас прийшов. Послухайте ще трохи, тепер уже недовго…

Листа цього гладкий у мене забрав назад і незабаром пішов. На прощання сказав, що звати його Яків Іванович Кипєлов і що найближчим часом він мені подзвонить і повідомить іще дещо.

І от, Іване Леонідовичу, лишився я один серед чотирьох стін вирішувати, як же мені бути.

Відносно Малаховки в тому проклятому листі син мені страшну річ написав. Літом тридцять четвертого року він захворів, думали — ангіна. І от однієї ночі він у нас почав задихатися. Жінка вдосвіта привезла лікаря, Семена Павловича, про якого Володька теж у листі пише. Виявилось, дифтерія. Семен Павлович зробив йому трахеотомію, врятував… А потім Володька цілий рік хворів, ускладнення… Жахливе літо було!

Сидів ото я серед чотирьох стін, вирішував і все чув знову, як хрипів він тоді, як Варя головою об східці билася. Страшне діло, Іване Леонідовичу! Син же, зрозумійте! Який би поганий не був, а свій, на моїх руках виріс!

Ні, нічого я тоді не зробив. Вирішив почекати. Думав, подивлюся, що далі буде! А може, не прийде більш до мене ця гладка гнида Кипєлов? Може, на моє щастя, попаде під машину? Буває ж!

Не попав! Почав дзвонити до мене і заходити.

Потім одного разу подав карточку.

«Придивіться, — каже, — до цього пана. Чи не впізнаєте його часом?»

Я придивився. Обличчя знайоме, довге, в окулярах з тонкою оправою. Видно, іноземець. Подумав і пригадав: ходить він часто на балети, в одній із моїх лож завжди сидить…

«Цей пан, — каже Кипєлов, — тепер завжди братиме у вас програму. Він вас теж по фотографії впізнає. А на всякий випадок між вами буде пароль. Він вам скаже: «Як багато сьогодні людей у театрі». А ви відповісте: «Кошмарно багато». Дивіться не переплутайте слова, відповідайте, як наказано. Тоді він знову скаже: «Дайте мені, будь ласка, програму». Ви йому дасте програму, а він вкладе вам у руку згорнуту кредитку. Ви беріть її обережно, бо всередині буде трубочка резинова… З цією трубочкою ви прямо до мене!.. А я вам відповідь дам у такій самій трубочці, і ви цю відповідь наступного разу віддасте йому в програмі…»

З того часу я приймав, передавав, знову приймав і знову передавав. Іноді Кипєлов повідомляв «новини» про сина, але я вже розумів, що все це брехня…

А десь у глибині душі, немов черв'ячок, надія ворушилась: а може, правда?

Так, цілком правильно, я негідник, Іване Леонідовичу. В цьому питанні у нас із вами розходжень немає. Тепер слухайте далі… Чому я продовжував виконувати наказ Кипєлова?

Дуже по-дурному сподівався, що вся ця історія обірветься сама собою. Злякаються і кинуть. Або щось іще трапиться…

Коли страх починав дуже дошкуляти, я твердив собі, що нічого особливого не роблю! Тільки передаю. І не сам, а мене шантажують, загрожують життю сина. Дитяча втіха, та іі годі, її, уявіть, допомагала! А втім, недовго.

Іноді мені хотілось усе кинути, піти куди слід і розповісти… Та коли я думав про те, скільки часу мовчав, як запаскудив себе, ставало страшно. Боявся, Іване Леонідовичу, тюрми, слідчого, присуду — всього того, що сам собі заробив…

Поїхав десь додому той, перший, але для мене нічого не змінилося: замість нього програму почав брати інший, кругловидий, довгов'язий.

Одного разу Кипєлов промахнувся. З часом він звик до мене і почав де в чому довірятись.

Я вже знав, що він кравець, бував у нього дома, сидів іноді годинку, слухаючи його базікання. Новин він завжди знав багато і любив похвастатися своєю обізнаністю.

Якось замовниця в подяку за добре пошитий костюм принесла йому пляшку старого вина.

Чи то настрій у нього в той день був дуже гарний, чи, може, я виглядав надто похмуро, тільки він розчулився і почастував мене.

Почали ми з однієї, а незабаром покінчили з усією пляшкою і перейшли на горілку. Мало здалося…

Почалось усе з мого запитання.

— Слухай, гладкий! — спитав я його. — Навіщо нам з тобою все це потрібно? Ну, вони метушаться, це я розумію, — їм давно хочеться до Росії дотягнутися. Дуже гарний кусочок! А ми ж із тобою — росіяни! Для чого ж нам проти своїх іти?

— Як це ти примітивно міркуєш! — усміхнувся гладкий. — Росіяни теж різні є! У одного в голові потеруха, у іншого — золото! Одному триста карбованців — капітал, іншому сто тисяч мало! От коли, нарешті, настане у нас порядок, тоді кожен дістане своє…

— Тобто як це «своє»? — не зрозумів я.

— Кому що хочеться! Мені, наприклад, по двох лініях треба вдарити: землею володіти і ательє найкраще в Москві відкрити…

— Це, значить, щоб усе було як при непі?

— Порівняв! — блиснув зіницями гладкий. — При непі у нас руки, ноги зв'язані були, то зубами дещо хапали… До головного — до землі нас не допускали! А порядок буде новий. Зайвих людей, голоту, винищать. З цього почнеться. Кого в живих залишать, той уже нам у ручки дивитиметься… Міст багато зруйнуємо, залишимо тільки ті, що будуть потрібні для управління… Електрику, газ — усі ці дурниці к чорту знищимо. Робоча людина повинна жити бідно і всі свої сили прикладати, щоб зберегти життя…

— А держава як же? — спитав я, тверезішаючи.

— Буде коло хазяїв. І ми торгуватимемо