Кінець Великого Юліуса - Тетяна Григорівна Ситіна

Життя у матері так і не налагодилось. Поволі у неї визріло маніакальне рішення — виростити з мене знаменитого співака. Їй усе здавалося, що я дуже схожий на героя її юності! Взагалі кажучи, напевно, був схожий, — все-таки цей тип здійснив щодо мене деякі функції батьківства…

От, значить, матуся й вирішила, що я повинен співати. Учили мене всі, хто хотів розважатися. В ті часи у кожного співака була своя «школа», своя «постановка». Отже, над моїм кволеньким тенорком трудився кожен по-своєму. Ну й вийшла дурниця, та й до того ж манер я нахапався найгірших.

Словом, погано мені було на співацькому поприщі, Іване Леонідовичу! Ой, як погано! І сміялися наді мною, і зі сцени проганяли… Більше двох-трьох місяців ніде не держали.

А тут матуся вмерла. Прочитав я щоденники її, листи та н запиячив. Дуже вже безжалісно обійшлася з нею доля. Ну, людині, що має більш ніж скромні матеріальні можливості, пиячити скрутнувато. Сяк-так протримався я в цьому свинському становищі майже шість років. Де тільки не співав! У циганському хорі. В естрадному ансамблі. В церковному хорі. На кладовищах біля могил. У поїздах…

І от, саме в той момент, коли мене вже до самого носа в грязюку затягнуло, зустрілася хороша жінка і пожаліла невідомо за що.

З цього часу життя моє почало виправлятись. Але від театру я все-таки відбитись не міг! Пересилив себе, кинув співати і поступив у капельдинери. Хоч повітрям театральним дихати — і то щастя. Звичайно, дуже страждав. На тому й хворобу печінки нажив.

У моєї дружини був дядько в Москві. Коли настав час йому іти на пенсію, він занудився і виписав нас до себе жити. Ми, звичайно, вчепилися за його пропозицію, ось тоді я й поступив сюди працювати. Через кілька років дядько вмер і все своє майно залишив нам. Так що Володька мій ріс уже в достатку. Всього йому було досхочу.

І почалась у нашій сім'ї стара гірка пісня! Чим більше ми з дружиною для сина старалися, тим гірше було: син хуліганив, багато разів кидав учитися. Чого тільки я не перепробував! Бив. Життя своє розповідав, щоб знав, негідник, як то воно без освіти, без пошани по людях поневірятися. З дому виганяв. Нічого не допомагало.

Так що, коли його в сороковому році призвали служити в армію, особисто я був дуже задоволений. Ну, думаю, хоч там його до рук приберуть.

А в сорок першому році почалася війна…

Дружина сподівалася, молилась, а я одразу зрозумів — добра нічого ждати! В такому відповідальному випробуванні, як війна, людині потрібні справжні душевні сили. На чужій спині довго не проїдеш — скинуть. І відсиджуватись не дадуть. А наш синок звик до чужої спини.

В сорок другому році довідалися про його долю. Пропав безвісти.

Син же, Іване Леонідовичу, своя кров! От яка справа…

З того часу я й втратив здоров'я. Розлилася жовч, відкрився туберкульоз. Якби ще загинув, може тоді помучився б і якось віддихався… А то ж «безвісти». Жінка мені кричить: «Брешеш, живий!» Я сумніваюсь. Уночі обоє лежимо без сну, мовчимо, всі сто смертей його переживаємо…

Спочатку ждали з партизанів. Не прийшов. Почали наводити довідки, може в полон потрапив! Не знаходять для нас відповіді…

У сорок восьмому році дружина вмерла. А наприкінці п'ятдесятого я звістку про Володьку одержав.

Так ось… Словом, діло було так.

Був я дома в понеділок. Десь о восьмій годині до мене ввійшов незнайомий чоловік. Сам на вигляд такий гладкий, лупою засипаний, лицем на жінку схожий.

Перепитав двічі моє прізвище, ім'я, по батькові. Спитав про жінку. Потім знову запитує, якого я року народження і де працюю. Потім каже:

«Замкніть, будь ласка, двері на ключ, щоб ніхто ненароком не зайшов!»

Я кажу:

«Що це означає? Навіщо мені у себе дома замикатися? Сусіда у нас гарні, доброму — порадуються, горю — поспівчувають. А самі ж ви хто будете?»

Він знов мене всього поглядом обмацав і відповідає:

«А ви все-таки замкніть двері! Я до вас із великою радістю! Тільки ця радість потребує обережності. Ви про свого сина давно звісток не мали?»

Ох, Іване Леонідовичу! Я весь обмер… Наче мене в окріп кинули. От же яке це владне почуття — батьківство! Ніби збожеволів, двері спиною загородив, кричу йому:

«Кажи, негіднику, поки живий!..»

Ні, добра я не ждав, Іване Леонідовичу, такі гості щастя не приносять. Щастя любить чистоту!

Ну, він заметушився, бурмоче:

«Ради бога тихше! Ради Христа обережніше…»

Коли я заспокоївся трохи, двері на засув замкнув, він і каже:

«Пам'ятайте, що тільки від вас тепер залежить майбутня доля і навіть життя-вашого сина!» І пояснив, у чому справа.

Виявляється, Володька ще на початку сорок другого року попав у полон під Вязьмою. Як там уже його носило, по яких дорогах, — не знаю, але опинився він у «робочому таборі»'. Працює на плантації, бавовник вирощує.

Спочатку ця гладка гнида тягнула трохи, а потім лист від Володьки дістала й подає.

Лист я з першого разу від слова до слова запам'ятав. Як прочитав, так і врізалось у пам'ять. Ось який листик, слухайте!

«Любий тату, будь ласка, тільки нічого не кажи мамі. Обніми її за мене і мовчи. Вона може кому-небудь проговоритись, і тоді ми з тобою пропали.

Я живу в чудових умовах…

Любий тату. Тобі принесе цей лист благородна і смілива людина. Довірся в усьому цьому чоловікові, він хоче нам добра.

Любий тату, тепер у твоїх руках моє життя. Якщо ти допоможеш моїм благодійникам, то ми з тобою скоро зустрінемось. Якщо викажеш їх, то мене за тебе стратять як зрадника. Нічого не бійся і все роби, що вони скажуть.

Я живу і