Залежна психопатом - kxduarte
-Чого ти боїшся? Мене? -посміхаюсь, кажучи їй ці слова.
-Та ніколи в житті тебе. Літати боюсь.
Я сідаю біля неї. Потім встану.
-Ти ж ніколи не літала, чому боїшся?
-А якщо розіб'ємось? -задихаючись, каже.
-Ти завжди думаєш про погане?
-Ні. Але з тобою варто думати тільки про найгірше.
-Коли ти встигла засвоїти такий урок?
Вона прикушує губу. До нас підходить Ланс і я піднімаю на нього очі.
-Готові вилітати?
Ларія різко підстрибує, ніби хоче щось сказати.
-Рафаель. -каже тихо, торкаючись губами мого вуха.
Бляяяха.
-Що? -в мене занадто різкий тон, але вона сама в цьому винна.
-Попроси свого солдата поїхати в літаку з дівчатами.
-Там всі мої люди. Не хвилюйся за них.
-Будь ласка. Це єдине, що я попрошу в тебе.
-Єдине?
-Так. -відповідає, підтиснувши губи під себе.
Стримуюсь, щоб задоволено не посміхнутись. Я запам'ятаю її слова.
-Ланс. Йди в літак до дівчат.
Він цим не задоволений. Виродок, має врятувати мене. Єдине, що просить Ларія. Він повинен це виконати.
-Ні!? Ти ж розумієш ситуацію.
Він впевнений, що не піде.
-Ланс.
-Рафаель.
-Я хвилююсь за сестру. Будь ласка, приглянь за ними.
Ларія складає руки в знак молитви. Богохульниця.
-Я не піду до тієї дикунки.
-Ланс. -встаю. -Підеш.
Напевне це мій тон. Я й сам не помітив, що він дуже змінився. Це стало помітно тільки по переляканих очах Мільєр. Я її налякав. Чудово.
Ланс дивиться на мене так, ніби я заставив його йти на війну. Хоча це не так. На війну він би навпаки стрімголов біг. Але він все ж йде. Ображений на мене, але слухняний. Звісно мені шкода найкращого друга, бо бути в присутності тієї дикунки (як він сказав) - неможливо. Я хоч і не був з нею так багато часу як він, але розумію його страх. Мене дівчата ніколи не лякали. Я хотів їх трахати. На цьому все. Але Ланс точно не має бажання трахнути маленьку Мільєр. Хоча вона доволі симпатична дівчинка.
Я нахиляюсь до Ларії через сидіння. Не щоб сісти, а щоб відкинути її волосся назад. Вона здригається.
-Не боїшся мене, кажеш?
Вона рухає головою, через що ми майже торкаємось одне одного щокою. Я відхиляюсь.
-Якщо буде страшно, ти можеш прийти посидіти в мене на колінах.
Вона червоніє, а я задоволено шкірюсь.
-Ні за що!
Штовхає мене від себе і розвертається обличчям до вікна.
Я подаю знак, що ми можемо летіти і повертаюсь на своє місце.
Хтось сідає біля мене. Я різко відкриваю очі, але вже знаю хто це.
Ларія в навушниках. Вона трясеться.
Я можу помовчати і дальше спати, але я хочу подьоргати її за нерви.
-Поруч мене - це не коліна.
Вона зиркає на мене. Як можна через навушники почути мої слова?
Добре, що це не блютуз навушники. Їх бажано не використовувати в літаках.
-Мені якраз снився сон, де на мені скаче блондинка. Ти все спортила своєю вагою.
Навіть тут вона не дає мені побути з іншою жінкою.
-Я не маю з собою медалі, щоб дати тобі.
-Повертайся на своє місце.
Вона витягує з вуха один навушник.
-Мені страшно.
-Мене це не хвилює. Повертайся на своє місце.
-Я буду сидіти тут.
Вона різка в своїх словах. Але я не люблю, коли мені наказують.
-Повернись на своє місце, ти не будеш сидіти тут, а я більше не буду повторювати.
Вона супиться, засовує назад навушник і встає з місця. Тепер видно, що вона трясеться не від страху, а від злості.
Якби Ланс був тут, він би сидів поруч зі мною.
Вже за декілька хвилин я шкодую про свої слова.
Ларія веде мого солдата, тримаючи його за лікоть. Він робить все, що вона каже. І тільки не кажіть мені, що вона збирається посадити його поруч себе.
О ні.
Вона це й робить.
Я піднімаюсь.
Та невже вона справді це робить? Їй подобається виводити мене з себе? Чи це в неї такий спосіб показати, що вона має контроль над ситуацією.
Солдат одразу встає, коли я підходжу до їх сидіння.
Ларія ніби не звертає уваги, мугикаючи якусь пісню з навушників.
-Йди. -кажу сухо.
Солдат слухає. Він кланяється і просить вибачення. Не в мене. В неї.
-Що ти робиш?
Вона не слухає.
Я витягую навушники одним помахом з її вух.
-Ти що робиш?
-Це ти що робиш? Ларія, не зли мене таким способом. Я найбільше ненавиджу саме це.
Вона встає і йде на мене. Я не відходжу.
-Віддай навушники.
-Не поводся як ідіотка. Я сказав тобі сісти на місце.
-А я сказала, що буду сидіти з тобою.
-Ти не будеш сидіти зі мною.
-Тоді я буду сидіти з твоїми солдатами.
-Не будеш.
-Буду.
Літак отримує легке потрясіння, від чого я відхиляюсь назад. Вона падає на мене.
І я встигаю зловитись за два крісла з обох боків позаду, щоб не завалитись на них. Мільєр притискається до мене, не витримуючи рівновагу.
Декілька секунд наші тіла притиснуті. Я застигаю, тримаючи свою і її вагу. Не можу відсторонитись першим. Вона користується шансом і відбирає в мене свої навушники. Піднімається і сідає на своє місце, засовуючи їх собі в вуха.
Складає руки на грудях і дивиться в мою сторону.
Секунда. Дві. Три. І я сідаю поруч.
Вона спить, тож я не трогаю її. Літак приземлився ще п'ять хвилин тому. Мені було достатньо тих трьох годин для сну. Після того, як сів біля неї - я не спав. Не міг. Мене дратує її присутність так близько. Це майже неможливо.
Всередину забігає молодша Мільєр.
Вона поглядом шукає нас. І знаходить.
Позаду неї біжить Ланс, ледве дихаючи.
Бідний.
Хлопець, який вижив.
Писк Афіни будить Ларію.
Я встаю з місця. Поки дівчата обіймаються, ніби не бачились десять років, я виводжу друга з літака.
-Як ніч з дикункою? -питаю.
-По мені не видно?
Насправді видно. В нього синяки під очима, що для мене не звично. Якщо мені вистачає три години для сну, то він може поспати годину, щоб почуватись ідеально. Але я не думаю, що сон - причина появи цих синяків.
-Я маю щось знати?
-Основне ти знаєш. -він зітхає і пригладжує рукою своє волосся.
-Ти підкачався?
-Ти лиш помітив?
-Рідко бачу тебе в футболці.
-В літаку жарко було.
-Це часом не через присутність молодшої Мільєр в ньому?
-Мене не зупинить те, що ти Бласхес.
Це ж як його може дістати ця дівка, що одна згадка про неї його кидає в піт? Бідолаха.
-Коли по нас приїдуть?
-З хвилини на хвилину. Я подзвонив П'єтру.
-Йому?
-Він був одним із головних за нашої відсутності.
-Я це зміню.
-Він щось зробив?
-Я певен. В мене передчуття.
Я присідаю, торкаючись рукою асфальту.
-Скучив за запахом Сицилії.
Ми трохи мовчимо, вдихаючи повітря.
-Готовий показати дружині наш дім?
-Максимум, що я їй покажу - це зірку на своїх грудях.
-Фу, гидота.
-Вона хоча б в мене не на дупі.
-Я хотів кудись інше її набити.
-Но не на дупу ж.
-Ти сам запропонував.
-Я не думав, що ти ідіот.
Дівчата виходять з літака. З іншого виходить подруга Ларії.
-То що? -звертається до мене Ланс. -Ти готовий до сімейного життя?
Не чую його, бо витріщаюсь на новий одяг Ларії. Вона переодяглась.