Канни і виноград - Олег Федорович Чорногуз

– З якою метою викрадали професора Шлапаківського?

– Арнольд Іванович тепер працює над проблемою склерозу і в цій справі досяг неабияких успіхів. Це підтвердив і його колега – доцент Скрупняк, і відомий хірург республіки Григорій Іванович Полосун, якого я сьогодні мав щастя відвідати на дачі.

– Чим пояснюється, що професор несподівано припинив досліди й подав заяву на відпустку за власний рахунок? – Судячи з цього запитання, полковник Шикун був, як кажуть, «в курсі всіх подій» і тепер перевіряв, чи його особиста версія збігається з майоровою.

– Черговою сімейною лайкою, що відбулась напередодні згаданих подій. Потрібно було скупати Цуцика. Це професорів сімейний обов'язок, але в Арнольда Івановича несподівано розігрався задавнений радикуліт. Парфенона Микитівна, як і кожна жінка, вважає, що чоловіки вигадують собі хвороби, аби жінки за них виконували їхню роботу, отож навідріз відмовилась купати Цуцика. Це професора вивело з себе. Роздратований, він прийшов на роботу, подав заяву і сказав: «Сьогодні або ніколи».

– Що значить «сьогодні або ніколи?»

– Купити собі особняк і мати від жінок спокій. Бо хто-хто, а жінки – це істоти, які не рахуються ні з чим. За прикладами далеко не треба бігати: професор закінчує свою геніальну працю, яка має потрясти весь світ і врятувати людство від склерозу. Парфенона ж Микитівна не бажає навіть помити професорового улюбленця – Цуцика.

Полковник Шикун рушив до дверей.

– Чому ви не берете Сіроштана?

– З двох причин, Іване Андрійовичу. Перша: залишаючи квартиру Шлапаківських, Сіроштан спробує її обчистити. Друга: діаманти й персні, якими прикрашені пальці Шлапаківської, гадаю, найближчим часом стануть прикрасою рук Білобрисової, з якою він планує, як я вже казав, зустрітися завтра.

– Але за цю ніч може багато чого статися!

– Я про це подумав, – відповів майор Ситорчук і глянув на лейтенанта. – Ми цю справу прискоримо.

– Яким чином?

– Лейтенант Фостиков зараз негайно віднесе портфель з грішми, фейлетоном і фотографією Сіроштана до Парфенони Микитівни й повідомить, що професор забув його в ресторані. Заодно скаже, що Арнольд Іванович щойно повернувся з Будапешта й незабаром прийде додому. Рівно о двадцять третій годині професор Шлапаківський натисне на кнопку свого електродзвінка. До цього часу Сіроштан спробує закруглитися. Можливо, він чекатиме на прихід професора, щоб помститися. У який спосіб – важко сказати. Але на «мокре діло» він не піде. Сіроштан слабкодух. Швидше за все він спалить на очах професора його дисертацію і щезне. Будинок уже перебуватиме під нашим наглядом...

– А якщо Сіроштан все ж вирішить звести з професором рахунок у якийсь інший спосіб? Йому нічого не загрожує?

– Нічогісінько. Позаду професора стоятимемо ми...

– Що робитимете з Білобрисовою?

– Братимем. У нас для цього більше ніж досить прямих і побічних доказів: дві пачки авіаквитків, викрадені з каси аеропорту гроші, фальшивий паспорт і, нарешті, два квитки на Північ. Один з них на ім'я якогось Калюжного.

– Допомога потрібна?

– Впораємося самі, товаришу полковник.

– Бажаю успіху! – полковник вийшов.

Через хвилину й двадцять п'ять секунд слідом за ним вислизнули з кабінету майор Ситорчук та лейтенант Фостиков. Сержанта Квочки так і не дочекались. На серці в майора було неспокійно. Надворі висіла темна й не по-липневому холодна ніч. Місяць чомусь не з'являвся, і від цього ставало ще неспокійніше на душі, а зорі тихо принишкли на небі, наче відчуваючи, що має щось статися надзвичайне і непередбачене. Навіть з майором Ситорчуком.

Останній акорд

Лейтенант Фостиков стояв під гарячим душем, хлюпався, як дитя, і насвистував свою улюблену арію з опери «Любовний напій». Сьогодні, о 22 годині 30 хвилин, його тішило все: дзеркало, блискучі нікельовані крани, що їх поставив жеківський слюсар і взяв лише карбованця, індонезійська голуба мочалка, співаюча блакитна раковина та штучна поличка, зроблена під справжню порцеляну. На ній стояли й лежали: зубна паста «Фармахім», еліксир «Вічна молодість», одеколон «Сльози Отелло» й подарована майором електрощіточка на позолоченому ланцюжку і в такому ж футлярі.

Фостиков був щасливий як ніколи. Майор дозволив приступити до операції, хоч відпустка ще не закінчилася. Це найбільше тішило його молоду душу й таке ж молоде, без всяких ознак аритмії серце. Йдучи вранці до Парфенони Микитівни, лейтенант все ж наважився для сміливості випити перших у своєму житті сто грамів сумської горілки під кодовою назвою «Ще по одній» і завітати в книгарню «Фоліант», щоб призначити побачення Дівчині в голубому.

Побачення, за детально розробленим планом, мало відбутися сьогодні, освідчитися лейтенант збирався завтра, а подати заяву до Палацу шлюбів «Золотий перстень» – післязавтра.

Але життя завжди підсовує нам несподіванки, передбачити які не можуть навіть досвідчені криміналісти, і все летить шкереберть. Так сталося й цього разу: Фостиков призначив побачення на 21 годину, але їх несподівано зібрав полковник Шикун. Що про нього подумає Галя? Якщо любить – зрозуміє.

– Така філософія життя, – промовив сам до себе лейтенант Фостиков, детально вивчаючи своє обличчя, що ледь виднілося в спітнілому дзеркалі. – Галина від мене не втече, як і преміальні, при умові, якщо ми успішно закінчимо й цю чергову операцію.

Раптом у кухні хтось зло й пронизливо засвистів. Лейтенант ледь не підскочив від несподіванки і з такою силою крутонув нікельований кран, що з ріжка полилася не звичайна тецівська 42-градусна вода, а чистісінький 96-градусний окріп.

– Чайник! Ну, звичайно, це свистить мій турецький чайник Васильківського виробництва! – вигукнув щасливий лейтенант Фостиков і, забувши накинути на себе махровий халат кольору колишнього мундштука майора Ситорчука, вискочив на кухню.

… Темна і зловісна ніч котила по небу важкі кудлаті хмари. Було парко. Ні майор Ситорчук, ні лейтенант Фостиков, що зустрілися біля під'їзду будинку, де жили Шлапаківські, не бачили цих хмар, але, завдячуючи добре розвиненому телепатично-інтуїтивному відчуттю, догадувалися: вони там є. Десь далеко, в районі аеропорту, блиснуло. Зло огризнувся грім...

– Спробуємо взяти до початку зливи, – промовив тихо майор. – Щоб вийти під Парфенони Микитівни сухими.

У під'їзд майор увійшов першим, глянув якось сердито й упереджено на ліфт і не повірив очам своїм. До нього лагідно посміхалася табличка «Ліфт працює». Це насторожило Ситорчука. «Невже невдача?» – подумав він. Вони зайшли в кабіну ліфта й піднялися нагору.

Професор Шлапаківський сидів на цеметних сходах і плакав.

– Вони там зачинилися й мене не пускають, – поскаржився він