Канни і виноград - Олег Федорович Чорногуз

– Я дуже жалкую, – перейшов на українську мову містер Аллан.

– Вас цікавила ось ця монета.. Але ви прорахувалися. Сержант Квочка – старий, досвідчений криміналіст. Таких тонких речей він ніколи не носить у кишені – вони можуть загубитися...

– Тоді де, якщо це не секрет фірми? – містер Аллан Калл осмілів.

– У спеціальних сейфах...

– Містер Квочка ці сейфи носить з собою?

– Ні, вони стоять у нас на вулиці у вигляді автоматів з газ-водою...

– Геніально... Ви жартівник, містер Ситорчук. Вам би бути генералом, а ви тільки майор.

– Агітуєте...

– Ну що ви. Наш Скотланд Ярд чудово укомплектований... Але від вас ми б не відмовились...

– Danke schon, – поклонився Ситорчук і тут же випрямився.

Як завжди, дзвонив телефон...

– Професор Шлапаківський? О, я дуже радий. Вітаю вас… З поверненням..

– То є імітація, – містер Аллан Калл зблід.

– Ви можете послухати самі, – люб'язно запропонував трубку майор Ситорчук і звернувся до лейтенанта: – А які мови ви знаєте, лейтенанте?

– Російську й удосконалюю українську.

– Чудово. Поговоріть однією з цих мов з містером Каллом. Він поліглот. Професором Шлапаківським я займусь сам...

– Професор Шлапаківський? – чистою російською мовою запитав містер Калл.

– Так, професор Шлапаківський. Він півгодини тому повернувся з Будапешта... Ви, монсеньйор, трохи посидьте, допийте коньячок, а заодно засвітіть плівку фотоапарата...

– Але я гадав...

– Ви гадали, що фотографувати не дозволяється тільки в Монако і Монте-Карло?..

– О, ви навіть думки вгадуєте, містер Ситорчук... Я від вас у захопленні...

Майор більше його не слухав. Кивнувши головою Квочці, він вискочив на міліцейський дворик, що був густо засаджений бузком і американським кленом.

Чорна зрада професора Шлапаківського

– В аеропорт, – коротко наказав майор Ситорчук, сідаючи цього разу в коляску Квоччиного мотоцикла. – Але не дуже гоніть. Я ще збираюсь одружуватись.

– Тоді разом, товаришу майор, – посміхнувся у вуса Квочка.

Майор не відповів нічого. Їхали далі мовчки. Квоччин мотоцикл так загрозливо пострілював, що деякі перехожі про всяк випадок ховалися в під'їздах будинків, а в квартирах зачиняли вікна.

– Цією стріляниною ви всіх злочинців заженете в глибоке підпілля, – намагався перекричати майор вихлопну трубу Квоччиного мотоцикла. Сержант робив вигляд, що нічого не чує. Коли Квочка підрулив до аеропортівського скверика, майорів погляд несподівано ковзнув по статурі грудастої блондинки, що стояла біля столика літнього кафе «Вій, вітерець» і, нюхаючи канни, їла ранній болгарський виноград по 78 копійок за кілограм.

– Ви її помітили? – тихо запитав майор, висовуючи ноги з-під брезенту коляски.

– Достеменно так. Це знаменита Соня Білобрисова – дівиця без конкретних занять і професії...

– Ви так гадаєте?

Сержант ніби й не почув цього майорового запитання.

– А мені здається, якраз навпаки: вона завжди знає, що робить. А зараз – тим більше. Тільки, боюсь, сьогодні в неї нічого не вийде. Даремно вона тут стовбичить, – закінчив майор і попрямував до каси. Сержанту ж наказав зробити вигляд, ніби він порпається в несправному двигуні мотоцикла, але з таким розрахунком, щоб Соня Білобрисова не випала з його поля зору.

На Ситорчукове щастя касирка, в якої викрали гроші під час Квоччиного чергування, була на місці й більше не посміхалася. «Зараз їй не до сміху. Ну, нічого – хай трохи поплаче. Це їй на користь. Іншим разом не буде така легковажна. Хоч Турньє й казав, що, коли прекрасні жіночі очі затуманені слізьми, чоловіки перестають ясно бачити, але я спробую не втратити цієї тверезості», – подумав про себе майор і, привітавшись, дістав з професорового портфеля фотокартку розміром 13×18 см.

– Вам знайоме це обличчя?

Касирка склала губи бантиком і, запобігливо глянувши на майоровів посріблений їжачок та його спортивного крою фігуру, заперечливо похитала головою.

– А якщо спробувати пригадати? Невже ніколи не зустрічалися з ним?

– Перед моїми очима проходить стільки людей. Я майже ніколи на них не дивлюсь. Я здебільшого бачу їхні руки. Така професійна звичка...

– Цього разу, – майор повернув голову і випустив убік клубок сизуватого диму, – цього разу було навпаки: ви рук його якраз не бачили, а от обличчя...

– Він! – раптом скрикнула касирка голосніше, ніж треба було, і з переляку затулила рота пухкенькими, з ямочками, пальцями та довгими лакованими, як чобітки нігтями, тільки протилежного кольору. – Це він. Я відразу його впізнала...

– Ну, я б не сказав, що так одразу, – усміхнувся Ситорчук. – Але не в цьому суть. Скажіть, коли він забіг до вас у касу, що ви йому сказали?

Касирка підвелася, зачинила віконечко каси й почала, не поспішаючи, свою розповідь. Майор слухав уважно, як учитель ученицю, яка, визубривши урок, поспішала негайно його викласти й боялася, щоб ніхто її не збив.

– Гм, гм, – майор похитував у такт її словам головою, а коли вона закінчила, пройшовся по касі. Потім зупинився біля столу, витяг шухляду і, не дивлячись ні на кого, почав перебирати гроші та авіаквитки.

– Що ви робите? – перелякалась раптом касирка.

– Не здіймайте галасу. Я проводжу так званий слідчий експеримент. Опікшись на молоці, ви тепер дуєте на холодну воду. Це завжди так. – Ситорчук зачинив шухляду і відійшов до сейфа. – Коли він до вас ускочив, то зупинився ось тут?

– Так, – підтвердила касирка.

– Вихід з каси єдиний?

– Єдиний, повз наше вікно.

– Спасибі, дякую. – Майор вийняв з рота люльку і, нахиливши голову, попрощався.

– Скажіть, ви спіймаєте його?

– Обов'язково.

– А коли?

– Покаже час. Гадаю, сьогодні, о двадцять третій годині. Не раніше.

– Ще так багато чекати. А він за цей час не витратить грошей?

– Не думаю. – Майор вийшов і наблизився до Квочки. Соні Білобрисової за столиком кафе не було.

– Її завжди лякає міліцейська форма, товаришу майор, – перехопивши погляд шефа, промовив сержант.

– Чесні люди форми не бояться. Запам'ятайте це, Квочко. На все життя.

– Я спробую, товаришу майор.

– Вона сама пішла чи до неї хтось підходив?

– Сама, товаришу майор.

– Від нас вона далеко не піде, – багатозначно сказав той і подав сержантові клаптик паперу. – А