Секс та релігія. Від балу цноти до благословенної гомосексуальності - Даг Ейстейн Ендше

послабити Ісусову заборону, показавши, що чоловіки, згідно зі Старим Завітом, у праві робити, як їм заманеться. В основу обговорення Ісусом теми розлучення були покладені саме закони П’ятикнижжя, згідно з якими чоловік мав право розривати шлюб. Ісус відкидав їх, уважаючи, що вони недостатньо суворі320. В Новому Завіті теж немає жодного факту за право християн на розлучення. Павло дозволяє нехристиянам брати на себе ініціативу розлучення, і в цьому випадку другий партнер-християнин, чоловік чи жінка, більше не перебуває «в залежності»321. Але християнин, своєю чергою, не має права залишати нехристиянську дружину. Домінанта християнства абсолютно безперечна — розлучення строго заборонене.

З огляду на те що неможливо інтерпретувати вчення Ісуса та решту Нового Завіту інакше як повну заборону на розлучення, особливо цікаво спостерігати, якою мірою розлучення чи то повністю прийнятне для більшості сучасних християн, чи не розглядається ними як проблема. Коли єпископ Північного Голуґаланду Пер Оскар Гьолаас став першим норвезьким єпископом, він заявив, що збирається подати на розлучення. Тоді кілька консервативних лестадіанських проповідників вимагали, щоб він пішов у відставку. Єпископ Олав Шевешлан, глава норвезької церкви, не визнавав Ісусову заборону розлучення проблемою. Він уважав, що «це приватна справа, яка не стосується громадськості». Він також стверджував, що «цілком можуть існувати розведені єпископи». За словами глави церкви, незважаючи на повну заборону Біблією, розлучення єпископів жодним чином не стосується їхньої служби322.

Навіть серед багатьох дуже консервативних християн широко визнається розлучення. Першим і єдиним президентом Білого дому, який подав на розлучення, був Рональд Рейган, обраний за значної підтримки консервативної християнської більшості. Розлучення у 2008 році Джона Маккейна, кандидата в президенти за підтримки більшості американських християн-консерваторів, також не становило великої проблеми.

Деякі ранні отці церкви вважали, що, навіть якщо розлучення відбулося через зраду, невинна сторона теж не має права на повторний шлюб323. Тертуліан, наприклад, заявив, що другий шлюб «не можна назвати не чим іншим, як формою блуду»324. Але невдовзі традиційні гендерні відмінності знову з’явились. Ельвірський собор в Іспанії на початку IV століття, наприклад, постановив, що чоловік повинен розлучитись, якщо його дружина зраджувала; якщо ж зраджував чоловік, дружина взагалі не має права вимагати розлучення325. В православній Візантії чоловік міг розлучитися зі своєю дружиною не тільки через перелюб, а й у разі, якщо вона часто відвідує сумнівні громадські місця, такі як іподром або публічні лазні. Зрада чоловіка не була достатньою підставою для розлучення; перелюб мав бути привселюдним або руйнівним, на думку суспільства326.

Крім гендерної нерівності, існувала ще й нерівність соціальна. Карл Великий забороняв повторний шлюб після розлучення, проте сам одружувався та розлучався декілька разів327. Проте, як ми всі пам’ятаємо з підручників історії, навіть для монархів завжди було нелегко розлучитися й анулювати свій шлюб. Папа відмовився дозволити королю Англії Генріхові VIII розлучитися зі своєю першою дружиною, що зіграло важливу роль у розриві між католицькою й англіканською церквами.

Реформація не спричинила поширення розлучень навіть в Англії. Згідно із законами англіканської церкви, подружня зрада була єдиною підставою, щоб подати на розлучення в період до 1857 року. Утім, навіть якщо ви мали невірного партнера, не так легко було розірвати шлюб: тільки 16 розлучень були офіційно ратифіковані в 1670—1749 роках328. В інших протестантських країнах дозвіл на розлучення може бути наданий, якщо є докази невірності або імпотенції, а іноді якщо один із членів подружжя мав заразну хворобу, або був визнаний винним у скоєнні тяжкого злочину, або змінив віросповідання. Навіть тоді у багатьох країнах кількість розлучень на початку сучасного періоду становила близько двох розлучень на 100 тисяч жителів щороку329, порівняно з 217 розлученнями на 100 тисяч у Норвегії у 2007 році330.

Католицька церква ставиться до розлучень украй нетолерантно. Незважаючи на те що вона переважно обходить власну заборону на анулювання шлюбів, церква виступає проти спроб легалізувати розлучення в католицьких країнах. У 1932 році розлучення було дозволено в Іспанській республіці, що викликало потужну протидію з боку католицької церкви. Проте кілька років потому Франко скасував це рішення, коли його фашистський режим захопив владу331. У 1921 році Ватикан спромігся торпедувати запропонований в Італії закон про розлучення332, а також зробив усе від нього залежне, щоб переконати італійців голосувати проти нового закону про легалізацію розлучення на референдумі в 1974 році: 59 відсотків переважно католицьких італійців, однак, проголосували за збереження їхнього новоздобутого права на розлучення.

У Данії лютеранська церква розробила спеціальну церемонію розлучення333, проте такого роду християнська інституціоналізація, як і раніше, рідкісне явище. Найважливішим доказом повної зміни ставлення до розлучення серед християн є статистика розлучень. У європейських протестантських країнах 40—50 відсотків шлюбів завершуються розлученням. У католицьких країнах дуже багато людей живуть у прямій суперечності з офіційним ученням католицької церкви. Крім того, релігійна належність не єдиний вирішальний чинник. Існують значні відмінності між різними католицькими країнами Європи: у Бельгії, Ліхтенштейні, Литві, Люксембурзі, Угорщині й Австрії частка розлучень становить понад 40 відсотків, тоді як в Італії, Хорватії, Польщі й Іспанії — менше 20 відсотків334.

Буддизм в основному нейтрально ставиться до розлучення, це вочевидь пов’язано з тим, що в цій релігії ні секс, ні шлюб високо не цінуються. Традиційно розлучення легко отримати в таких країнах, як Шрі-Ланка, Бірма й Таїланд335. Проте, якщо говорити про буддійські практики в інших країнах, то тут часто з’являються труднощі, особливо для жінок. Конфуціанські й інші релігійні переконання, наприклад, сприяли тому, що жінка стикається з серйозними перепонами на шляху до розлучення у таких країнах, як В’єтнам і Китай336. В Японії, де основ­ними релігіями є буддизм і синтоїзм, до 1947 року жінкам практично неможливо було отримати дозвіл на розлучення, якщо на це не було згоди чоловіка; тоді як чоловік, ба навіть його сім’я могли дістати такий дозвіл вельми просто, якщо дружина більше не подобалася чоловікові. Якщо дружина не завагітніла, сім’я чоловіка може змусити подати на розлучення, навіть якщо чоловік проти цього. Перелюб із боку чоловіка не давав дружині підстави для розлучення, тоді як перелюб дружини міг стати такою підставою337.

Єдиний спосіб, за якого японська буддійська жінка могла розлучитися за власної ініціативи, — це стати черницею338. Але, звичайно, це означало, що в неї не було жодної можливості вступити в повторний шлюб. Крім того, жінки, які уходили в монастир після розлучення, вважалися нижчими за статусом порівняно з іншими черницями339.

У своєму походженні буддизм є відгалуженням індуїзму, проте існує кілька паралелей у їхніх поглядах на розлучення. В індуїзмі розлучитися дуже складно, тому що шлюб загалом розглядається як вічний союз, який триває протягом