Третя карта - Юліан Семенов

політичні і військові погляди розійшлися. Останні самі по собі мають право на існування… Я гадав, що така вказівка не буде марною для вашої світлості, проте не підозрював, що її буде витлумачено як бажання підпорядкувати політичні завдання суто військовій меті. Я цілком дотримуюся думки Вашої світлості, що навіть за успішного розвитку війни з Росією нам не пощастить знищити її бойові сили. Обов'язок генерального штабу — пильно стежити за воєнним становищем країни та наших сусідів і дбайливо зважувати переваги і невигоди. Виходячи з того, що не напрям політики, а підпорядковані їй військові заходи повинні відповідати політичним завданням моменту, начальник генерального штабу повинен доводити до відома керівника політики військову точку зору…»

… Виступаючи на мітингах націонал-соціалістів, де в почесній президії сидів соратник кайзера Вільгельма генерал Людендорф, супроводжуваний фюрером штурмовиків офіцером генерального штабу Ернстом Ремом, Гітлер спершу торопів, укриваючись липким потом: уже хто-хто, а Людендорф розумів, що програма НСДАП — дещо модернізована програма кайзера, розведена словесними, які нікого не лякали, закликами «покінчити з капіталом, позичковими касами, євреями та більшовиками», а головний її смисл залишався незмінний. Людендорф перший аплодував молодому фюрерові — за цим красномовцем люди підуть, цей «із низів», та й звертається він до «низів» і через те каста генералів керуватиме ним легко, бо він, Гітлер, відчуває свою мало-помітність, не соромиться говорити про свій єфрейторський чин, захоплюється героїзмом армії і схиляється перед військовим генієм Німеччини.

Гітлер, у свою чергу, розумів, що Людендорф виявляє до нього таку одверту, дружню повагу — угода нерівностей в ім’я торжества ідей Великої Німеччини. Ночами фюрер не міг заснути від гніву: його хочуть попросту використати; генералам здається, що він віск у їхніх руках, вони гадають, що він старанний учень минулого століття. Заспокоював себе і благав у провидіння витримки: головне стати — тоді він їм покаже «віск»!

Він став, уклавши договір з рурськими магнатами і таємним генеральним штабом. Дві могутні касти привели його до крісла рейхсканцлера. Він прагнув відплати, але знав силу касти і власну неспроможність керувати державою.

Провидіння допомогло йому відчути свою силу, бо генеральний штаб заявив протест проти фюрера штурмовиків Ернста Рема — найближчого сподвижника, «брата і друга по спільній боротьбі», — коли той вимагав од Гітлера об єднати армію, СА і СС.

— Аристократи в погонах ніколи не приймуть кінцевої мети нашого руху, — говорив Рем. — Ми для них лише перехідна фаза, місток із Версаля в майбутнє. Вони зречуться нас, як тільки ми розірвемо версальські угоди й доведемо світові, що Німеччина постала із попелу.

— Як ти уявляєш нову військову організацію? — спитав замислено фюрер. — Якою вона тобі вбачається? Хто зможе керувати такою махиною?

— Справлюся, — відповів Рем. — Невже ти гадаєш, що я не зможу загнати овець до хліва? Кадрова армія стане ферментом беззаперечності у майбутній військовій організації рейху; штурмовики та есесівці дістануть од неї загартування сліпотою; армія, в свою чергу, навчиться у наших лавах націонал-соціалізму — такий сплав непереможний.

Рем назвав себе вождем майбутньої армії, сам назвав себе вождем. Цього було досить: фюрер зіграв трагедію — він оддавав на заклання армії свого брата по партії, який виявився «м'яким ідеалістом», не підготовленим до практики державного будівництва, — він жив старими лозунгами націонал-соціалізму, що тепер стали заважати практиці міждержавних відносин.

Гітлер особисто керував нападом на віллу Рема. Сонний охоронець на запитання: «Хто там?» — почув у відповідь: «Телеграма з Мюнхена». Фюрер змінив голос, відповідаючи охоронникові Рема, він промовив фразу, як дитина, пискляво. Досвід роботи в таємній поліції (чим не грішить честолюбна молодість!) допоміг фюреру ввійти до вілли свого «брата» без пострілів. Постріли пролунали через десять хвилин, вони були глухі: Рема та його соратників убивали в підвалі, де був тир.

Генеральний штаб на подяку за цю «жертву» привів армію до нової присяги: «Я клянусь перед господом богом цією священною присягою, що смиренно коритимусь фюрерові німецької держави й народу Адольфу Гітлеру, верховному головнокомандувачу збройних сил…»

Тепер Гітлер міг прибрати тих генералів, які пам'ятали військову програму кайзера Вільгельма і розуміли мізерну «вторинність» фюрера. Але фюрер не квапився. Він був спокійний. Він піднявся вгору. Залишилося ще одне випробування, і тоді…

Аншлюс Австрії був пробним каменем: якщо зірветься — він звинуватить в усьому генералів і віддасть їх на заклання. Коли ж станеться так, як замислено, лаври дістане він. Лаври дісталися йому. Після цього він розігнав той генеральний штаб, який вів його до перемог. Усі ті, хто знав його початок, його нікчемність і невмілість, мусять піти. Усі ті, для кого він був просто Гітлер, а не «великий фюрер», «геніальний стратег», «непереможний полководець», мусять зникнути. Гітлер посадив у крісло військового керівника Кейтеля — виконавця з мисленням дивізійного командира. Нові генерали славили стратегічний геній фюрера — під час першої світової війни вони були лейтенантами і не могли знати того, що знали генерали, звільнені у відставку. Проте логіка розвитку супротивна логіці особистості, охопленої честолюбними задумами: нові фронти потребували досвідчених командирів. Гітлер був змушений призвати з маєтків фельдмаршалів, які жили там відлюдно, під негласним наглядом гестапо. Генеральний штаб, що спланував війну на багато років уперед, ставав саморегулюючою силою, яка вимагала живлення, мов потужний мотор. Цього не розумів Гітлер, який сп'янів од перемог. Це розумів Штірліц, спостерігаючи за незначним, здавалося б, епізодом, пов'язаним із групою непомітних, дрібних політиканів із ОУН.

«Буде бійка, — думав Штірліц. — Генерали не простять Гітлерові приниження. Про це треба думати вже зараз і допомагати цій бійці, де тільки можна і як можна».

КУРТ ШТРАММ (II)

«Есесівець має рацію, — подумав Курт, відчуваючи, як важко затерпли ноги, поперек та передпліччя. — На жаль, він має рацію. Я не витримаю, якщо мене протримають тут ще тиждень. Або два. Я стану брехати йому, я ж вигадав сотні версій, і кожна з тих версій правдоподібна, і всі деталі зійдуться, але не зійдеться одна крихітна дрібниця, бо немає в мене олівця й паперу, і друзів — Гуго та Інгрід, тож вони не можуть обмірковувати зі мною кожну з цих версій, а есесівець може скликати нараду, доручити своїм сімом чи ста головорізам дослідити кожне моє показання і — головне — викликати наших та й учинити їм допит, зачитуючи їм мої слова. Він подовгу порпатиметься в паперах, діставатиме той, що йому потрібен, діючи на Гуго чи Інгрід так, щоб змусити їх повірити, начебто я почав говорити, і свідомість того, що я заговорив, занапастить друзів, бо ми поклялися одне