Третя карта - Юліан Семенов
Він завжди мріяв стати. Маючи розум холодний, гендлярський, він збагнув, що народився в такий час, коли вирватися з ряду може лише завзятий, сміливий, спритний, хто ставить не тільки на свою вправність, свою особливість або свої знання. Ні, вирватися, вважав Бандера, може тільки той, хто наділений здатністю представляти багатьох у собі одному. Особистість вища за натовп; треба тільки зрозуміти потрібну ідею, треба спершу розчинитися, зникнути в цій ідеї, знаючи наперед, що це розчинення тимчасове, що загальна ідея кінець кінцем підпорядкована особистій спрямованості — «стати». У Бандери був вибір: він не якийсь там хлоп, він син священика.
Ще змалку, з шкільних років, коли інші хлопці утирали йому носа кашкетом, насуваючи його на очі — згори вниз, у ньому визрівало жадібне, болюче, завжди жорстоке, люте, криваве бажання довести. Усіх тих, хто кепкував з нього, не брав до баскетбольної секції, хто не дозволяв йому бути за воротаря в команді («шкет, не дотягнеться»), він хотів перетворити на своїх підлеглих, які кров'ю вмиються за зневагу.
«Сировина»— нещасні маси безправних українців у панській Польщі — тяжко страждала. «Оця тупа темнота повинна стати моєю зброєю, — думав Бандера. — Їм потрібен вождь, той, хто скаже».
Мороз жаху й захоплення проходив по спині, коли він читав «Майн кампф». «Гітлер німця бере, як своє, — думав Бандера, — він підкоряє його своїй волі, звертаючись до затоптаної в людині величі. А чому я не можу так само взяти українців? Якщо не я — прийде інший, і я зостануся тим, що є, позбудуся людської пам'яті — отже, буду смертний. А я хочу вічного для себе, вічного».
Ріко Ярий не марно проводив «анкетизацію» польських та українських військовополонених у Німеччині. Його сіть через те виявилася дійовою, що не була «сіттю» в шпигунському розумінні цього слова. Коли він заповнював «анкети», розпитуючи кожного полоненого про минуле, про мрії на майбутнє, про сім'ю та друзів, він завжди намагався допомогти нещасним: того на роботу прилаштує, іншого — через Червоний Хрест — до лазарету, тому квитка на батьківщину виклопоче.
Люди Ярого, які ходили за кордон, до його «анкетників», не просили їх відповідати на запитання, що могли посіяти сумнів в обережній до протизаконного селянській душі. Люди Ярого провадили бесіди, що здавалися «анкетникам». котрих свого часу врятував австріяк, продовженням тієї довірчої, співчутливої розмови, яку вів колишній командир колишньої армії з колишніми своїми солдатами.
Тож одного разу в тенета отакої співбесіди потрапило ім'я Степана Бандери.
Найчастіше людина і не підозрює, що до неї придивляються. Різні люди виявляються втягнутими у складну комбінацію, яка повинна дати відповідь на найважливіше у політиці питання: чи можна робити ставку на ту або ту особу. Друзі, котрі іншого часу й слова не промовили б про хиби й вади свого найщирішого, розкажуть про все іншому приятелеві, теж давньому, особливо після кількох років розлуки. Недругів, навпаки, запитають про плюси того, ким цікавляться, — коли ти про ворога тільки мінуси говориш, гріш тобі ціна і нема тобі віри. Познайомляться З батьками, побалакають з сусідами, знайдуть старих учителів, послухають «об'єкт зацікавлення», вміло організувавши дискусію за дружнім столом, і тільки аж тоді, коли буде зважено всі плюси й мінуси, за кордон вирушить посланець «вождя» ОУН Коновальця для особистого контакту з Бандерою. Смішно й безглуздо уявляти, що такий посланець, осяяний ореолом героїзму (легко сказати — переходити через кордон!) скаже Бандері чи будь-якому іншому подібному честолюбцеві, що, мовляв, давай, хлопче, служити німецькому хазяїнові, записуйся у шпигуни та й ну шпигувати.
Спочатку під Бандеру потрібно було «закласти фундамент». У своїх виступах на збіговиськах терористів він ішов від «особистого» почуття, від честолюбства (це «обчислили» в абвері досить точно), а треба було поставити його виступи на шлях «почуття національного», приховавши від усіх очей оте «ячество», що винесло його на поверхню й довело його потрібність Берліну. А потрібність, якщо вона породжена лише бажанням людини стати, якщо вона не продиктована вищим ідеалом правди й свободи, отака «персональна потрібність», присмачена національними лозунгами, виявляється вигідною третій силі, їй вона — об'єктивно — служить, нею використовується.
Отже, Бандеру, котрий через якийсь час стане завдяки невидимій допомозі третьої сили, необхідно підготувати до перетворення з експансивного честолюбного юнака на нещадного терориста, який у майбутньому повинен бути керований. Надійність і гарантованість цього, такого необхідного керування повинна дати ідеологія націоналізму, вивчена, розфасована по проблемних ретортах і розписана в різних книженціях людьми з гіммлерівської розвідки. Спроби доморощених «ідеологів» націоналізму заперечувати це наївні, бо політика — це наука, що живе за законами постійних формул. Справа полягає в тому, що суверенітет сусідньої держави передбачає для дипломатів, парламентаріїв, діячів державного апарату неможливість вступати у серйозні контакти з націоналістами, що перебувають в еміграції, бо це означає відкритий розрив з тією країною, яка виселяє ту чи ту групу у вигнання. Але й відмовлятися од таких контактів непростимо — з погляду агресивного зовнішньополітичного планування. Отже, зв'язки з націоналістичною групою беруть на себе таємні організації — розвідувальні установи рейху.
Людина ураженого честолюбства, і фізичного (змалку тільки велетень здавався йому героєм), і морального, Бандера одержав першу порцію літератури й прослухав перші лекції від посланців головного керівництва, присвячені, як це не дивно, античній історії.
«Що воно таке трибун? — запитував хитрий до людського матеріалу посланець абверу. — Це та особа, яка співчутливо ставиться до горя слабких і убогих. Трибун живе сам по собі, у світі своїх витончених почуттів та мрій. Йому вільно уявляти собі все, що мариться. Але мріяння його повинні йти згори униз: од нього — до всіх інших. Трибун завжди страждає за чистоту ідеї. Ти мусиш зрозуміти, Степане, що справжній трибун більше за інших прагне до схими, до простоти і скромності, бо він знає свій знак на майбутнє. Можна носити сорочки з голландського полотна, золоті запонки й паризьке канотьє, але при цьому бути дріб'язковим крамарем. Можна ходити в елегантному костюмі, уміти
