Третя карта - Юліан Семенов

— Те, що вам звеліла Галтіса, бажано мені й богові. Запам'ятайте все, що вона пояснила, а робіть так: одразу після того, як я закінчу говорити, а закінчу я словами «віднині й на віки», негайно, як по команді, поверніть голови до Артабана, свердліть його поглядами, і нехай вождь партії війни.

Мардоній відчує, який він малий і незначний, бо слова, що їх готувався сказати він, скажу я, позбавивши його, таким чином, ідеї. І не відривайте поглядів од обличчя вождя партії політиків аж до тих пір, поки не заговорить Мардоній, а він заговорить, або я нічого не тямлю в людях!

Галтіса подумала: «Такого не міг ні Кір, ні Дарій. Хлопчик — найвидатніший політик із нашого роду воїнів».

І зараз у тронному залі, сидячи коло лівої сандалії онука, Галтіса, відчуваючи внутрішнє тремтіння, уп'ялася очима в обличчя Артабана, хоч їй нестерпно кортіло повернутися до Мардонія, од якого зараз залежало майбутнє царя.

Ксеркс розрахував усе, як математик, котрий вищий за політика, бо оперує він даними, що позбавлені емоцій. Мардоній, відчувши свою несподівану самотність, згадав недавню страту фрігійців, побачив, що всю увагу звернуто на його ворога Артабана, рвучко підвівся і голосно промовив:

— Володарю! Ти найдоблесніший серед усіх персів, які були і будь-коли будуть! Війни неминучі, тож ми повинні зібрати армію і розпочати битву проти недолугих еллінів!

Ксеркс відзначив, що Мардоній виступив зараз як політик, бо він, по-перше, назвав його найдоблеснішим — так ще ніхто й ніколи не говорив про нього, а по-друге, повторив свою тезу про неминучість воєн як його, царську, тезу, згодившись, таким чином, визнати спою вірнопіддану вторинність.

«З цим усе», — зрозумів Ксеркс і легким кивком голови подякував Мардонію.

— Артабане, — сказав він, — твоя черга.

— Правильне рішення, — одкашлявшись, почав Артабан, — справа дуже важлива. Якщо потім і виникне перешкода, то це неважливо: рішення все одно гаряе. Поспіх — на невдачу, зволікання — на благо. А ти, Мардонію, — повернувся Артабан, — перестань говорити презирливо про еллінів! Адже зневажливими розмовами і наклепом на їхнє слабосилля ти закликаєш царя до негайної війни з ними!

Нема нічого страшнішого за наклеп: наклеп робить злочинцями двох, а третього — жертвою.

Ксеркс глянув на Мардонія, зрозумів те, що йому треба було зрозуміти, і гримнув на Артабана так, як гримають на слуг:

— Ти легкодухий боягузе! Ти не підеш зі мною на Елладу, а залишишся тут із євнухами стерегти наших жінок!

Мардоній зареготав, Артабан принижено вклонився, Ксеркс утвердився як цар, його життю віднині вже ніщо не загрожувало, і Галтіса вперше за три роки заснула щаслива.

(Потім буде похід до Європи, і міст через Геллеспонт, і шторм, і руйнація моста, і будуть воїни Ксерксові за той шторм шмагати море й надягати на нього пута, і будуть іти повз Олімп до Афін, і будуть грабунки, моровиці, розпуста, перемоги, Фермопіли, буде загибель флоту, втеча, страти, оргії, п'яна маячня, згадки про молодість і ненависть до баби, до клятої карги, яка не зупинила, і буде тяжкий і липкий страх, знайомий тим, хто пізнав мідний присмак нездійсненого, а потім настане смерть од руки начальника варти…)

Штірліц відшукав у бібліотеці, що прусський король Фрідріх Другий вивчав стародавню історію з професорами, які у текстах Плутарха, Геродота й Платона робили купюри таким чином, щоб юнак виховувався на тріумфах, а не поразках. Учителі вірили: трагедії персів, римлян і греків виникали тільки тому, що монархи не мали мобільної армії, котра стала б постійним інструментом національної політики. Армія, приведена до присяги прусському королеві, має стати тією силою об'єднання німецької нації, яка зможе покарати ворога і всередині і зовні. Не збирати найманців і рабів до майбутнього походу, а мати їх постійно під рукою; не дискутувати про можливі варіанти близького й далекого майбутнього, а планувати це майбутнє заздалегідь: тільки сила визначає мир, тільки постійна організована сила і має шанс на остаточну перемогу.

Уроки Ксеркса були необхідні Фрідріхові Вільгельму для того, щоб об'єднати роздрібнені князівства німецькі під короною єдиної Пруссії. Національна ідея потребувала для свого утвердження «інструменту». Таким «інструментом» виявився генеральний штаб, який не тільки планував місця постою армії, кількість матеріалів — для наметів, дерева — для обіддя до возів, паперу — для карт, але й пропонував монархові план найдоцільнішого удару по ворогові. Коли перший в історії Пруссії начальник генерального штабу Герхард Беллікум запропонував монархові такий план, Фрідріх Вільгельм виразно уявив собі обличчя Мардонія і тихо відповів:

— А чому ви внесли тільки одну пропозицію? Мені потрібно принаймні п'ять, щоб я обрав єдину, пов'язавши її з міркуваннями політичної доцільності, яка нам непідвладна…

Те, що було, не зникає. Замислене здійснюється. Образи не прощають, надто ж воїни і дружини. Онуки Герхарда Беллікума знали про приниження, якого зазнав їхній дід. Нащадки Фрідріха Вільгельма пам'ятали, як їхній вінценосний предок поставив на своє місце генеральний штаб: кожному — своє. Рівновага протилежностей тривати не може, а історія вимірює свою значимість століттями — не роками. Генерали піднесеної Пруссії знали, що вінценосні зобов'язані своїми перемогами їм. Вони, як і монархи, не хотіли зрозуміти, а найімовірніше не могли, що тільки маси підносять особистість, а не навпаки; вони вірили, що маси вшановують ту особистість, яка ввергала їх у вир крові, руйнування, поразок і перемог; мироносців забували-тиранів ушановували. Прихована боротьба честолюбств точилася віками. Монарх — святий. Нація — вічна. Прусський дух не дозволяв генералам устругнути «французьку штуку», коли солдати зважувалися стати маршалами. Але вони, як представники нації високої і організованої дисципліни, вирішили протиставити монархові не особу, а сукупність осіб — генеральний штаб. Так народилася каста. Генеральний штаб планує атаку — не мир. Маневри проводять для того, щоб нападати — не оборонятися. Генерали, які тільки навчають муштри, але не дозволяють юному ландскнехтові увірватися до чужого міста й відчути насолоду перемоги, приречені на презирство найманців та офіцерів. Генерали «мають це: вони вимагають од монархів реалізації їхніх планів на полі битви.

… Коли завершувалось об'єднання німецьких земель під скіпетром Пруссії, генеральний штаб функціонував інтенсивно, Він провадив підготовку до війни проти Франції.

Після розгрому Франції німецький — не прусський уже — генеральний штаб розпочав нову фазу довгострокового планування агресії.

Кайзер Вільгельм звільнив у відставку Бісмарка, супроводивши звільнення почесними нагородами і програмним листом: «Ваша світлість! У питанні про необхідність і користь війни