Серденько Змія - Віолетта Котова

Юля

 За декілька днів я мала повертатися додому, курс реабілітації закінчився, і фізично я почувала себе набагато краще. Питання душевної рівноваги теж не стояло. Олег так і не вийшов на зв’язок, а інших способів його знайти я не знала. Був тільки один варіант – Кирило, але телефонувати йому не наважилась, навіть розуміючи, що він знає як знайти Олега. А ще, мені здавалося, що після останньої нашої розмови, він мені нічого не скаже. Я так і не зрозуміла, чому колишній так агресивно налаштувався проти мене, схоже записав до списку ворогів. Навіть, якщо дійсно хвилювався за долю сім’ї Олега, то чому вирішив, що я маю якісь недобрі наміри. Вирішила про це забути, та не забивати собі голову порожніми думками.

 Збираючи речі, я згадувала Івана. З того дня, як він вперше зі мною заговорив ми стали справжніми друзями, зустрічалися декілька разів на день, пили разом каву та багато спілкувалися. Саме він мені допоміг та підтримав, цей хоробрий хлопчина мав неабияку силу волі, зміг підбадьорити і слабку дівчину в потрібний момент. Сам побитий життям та війною, з пораненим тілом та душею, він із разу в раз знаходив необхідні слова, які наштовхували мене на інші думки та перелаштовували мій настрій на новий лад. Я почала дивитися на світ з іншого ракурсу, тим паче було соромно стояти на своїх двох й демонструвати якісь слабкості, коли перед тобою людина в інвалідному візку, яка готова до нових геройських вчинків та не падає духом, не зважаючи ні на які труднощі. Все, чого я тепер хотіла, це повернутися до роботи та допомагати людям. Мова про першу лінію зараз не йшла, я поверталася додому на пару тижнів, а потім мала поїхати до міста далекого від фронту в якому першим приймають поранених та надають повноцінну допомогу. Коли всі речі були спаковані у валізу, а я викликала таксі, яке повинно було мене доставити на залізничний вокзал сталося те, чого я ні як не очікувала, та навіть не мріяла. Гучний стукіт у двері змусив мене підстрибнути від несподіванки, я нікого не чекала, з Іваном ми попрощалися ще вчора, його переводили на лікування за кордон, а більше ніхто не мав до мене прийти, з персоналом ми теж зранку встигли попрощатися.

- Заходьте! – вигукнула не думаючи, а коли побачила його на порозі кімнати, аж в голові запаморочилося. Розхвилювалася не на жарт, без слів, автоматично почала хапати повітря, якого з появою Олега стало надто мало для нас обох, так і осіла на ліжко, тримаючись за ручку валізи на колесах.

- Серденько! – не гаючи ні секунди підбіг та вхопив мене за плечі. – Що з тобою? Тобі зле? – допитувався, уважно оглядаючи мене з обох боків. – Я зараз покличу лікаря! – випростався, та я встигла перехопити його за руку.

- Стій! – вийшло досить тихо, навіть хрипло. – Не треба лікаря. Все добре. – Олег зупинився й розвернувся до мене. Зібравши всі сили до купи, я встала на ноги. – Як ти тут опинився?

- Я мав тебе побачити! Встиг… - зітхнув радісно він, після чого знову схопив за плечі та міцно притис до себе. Я стояла не рухаючись, але й відсторонюватись від нього чесно, не збиралася. Поки Олег дихав моїм волоссям, терся носом, пестив долонями спину, я відчувала його посмішку, хоча й не бачила. – Вибач. – шепотів, притискаючи міцніше. – Пробач, що так вийшло, все мало бути по-іншому, не так. – не витримала, руки самі піднялися та лягли обіймами на його тіло.

 - Чому не сказав?

- Якщо скажу «не встиг», це виглядатиме брехнею, а я не хочу, щоб між нами була брехня. Нехай це буде перший і останній випадок. – я відсторонилася лиш трохи, щоб бачити його обличчя, очі. Тепла долоня моментально накрила мені щоку, великий палець легко та приємно ковзав шкірою. – Хотів закрити питання з дружиною, а потім розповісти тобі. Наші стосунки вже давно не схожі на нормальне подружнє життя. Зустрівши тебе, я вкотре впевнився, що почуття вже давно згасли, навіть попіл від того вогню розвіявся вітром, між нами залишилась лише дочка, вона єдине, що мене пов’язує з цією жінкою. Найближчим часом я отримаю розлучення, це питання вже в дії. – він дивився на мене з такою щирістю та ніжністю, що навіть думки не вірити словам Олега, не виникало. Я йому вірила, я його любила…

- Гаразд. – посміхнулася, бо не знайшла інших слів.

- Пробач, ти повинна була дізнатися це від мене, але вже як є.

- Більше ніяких секретів? – покірно кивнув головою у відповідь.

- Ти все про мене знаєш, це єдине що не сказав.

 Втриматися було не можливо. Замість відповіді я піднялася на пальчиках ніг, та дотягнулася до вуст, про які мріяла занадто довго. Олег відповів одразу, поцілунок вийшов гарячий, нестримний, сповнений спільного бажання та палкого вогню. Поки наші вуста згадували смак одне одного, мої руки лежали на його шиї, а його тримали мене за потилицю, не сильно, але так, щоб не змогла втекти, а я й не збиралася відвертатися. Тепло та подихи змішалися, ми лиш продовжували тілесне знайомство, бо до того в нас було тільки декілька поцілунків, я мала надію, що це лиш початок нового етапу в моєму житті, та мріяла, що він продовжиться дуже і дуже довго.