Серденько Змія - Віолетта Котова

Юля

 З того часу, як я дізналася правду, пройшло декілька тижнів. За цей час я встигла зламатися, впасти духом, втратити досягнення яких набула у реабілітації, знову взятися за розум. Всі мої думки зводились до одного чоловіка, до нього, Олега, якого я встигла полюбити всім своїм дурненьким серцем, та до брехні яка стала між нами бронею. Маючи сумний досвід, розум перемагав почуття, я твердо вирішила, що будь-яке спілкування з ним припиню, змінила номер телефону, маючи фальшиву впевненість, що більше його ніколи не почую і не побачу. А коли наступала ніч, приходив час емоційних розчарувань, мене по-справжньому скручувало і ламало від бажання ще раз почути, ще раз побачити, ще раз доторкнутися... Він жив у моєму серці, а я вперто намагалась забути про це й жити далі. Виявилося набагато складніше ніж було після розриву з колишнім, тоді здавалося, що гірше бути не може, а виявилося, що гірше не тільки буває, це гірше сталося саме зі мною.

 В перший тиждень після відкриття правди, жодна людина з персоналу центру не розуміла, що саме зі мною відбувається. Палке бажання відновити здоров’я змінилося безмежною апатією до всього, не хотілось ні рухатись, ні їсти, ні жити в цілому. Довго мене вмовляли, намагалися вплинути на мій пригнічений стан, навіть зустрічі з психологом відновили, а я знала, що зцілення від цієї недуги може дати тільки одна людина, саме та, яка і зробила мене такою вразливою. Я відчувала справжню залежність, невиліковну, непереможну. Дихала повітрям, та мріяла дихати разом із ним, відчувала, як десь далеко швидко б’ється його серце, дивилась на зорі та думала про те, що там на іншому боці країни, він теж бачить їх у цей самий момент. Мені було кепсько, дуже кепсько, до того моменту поки я випадково не зустріла одного хлопця, саме він змусив мене змінити погляд на своє життя.

 Зовсім молодий хлопчина, на вид років двадцяти і вже пошматований клятою війною. Я бачила, що його душа страждає набагато більше ніж тіло, а на ньому не було живого місця. Весь шитий перешитий, в шрамах та синцях, він сидів у інвалідному візочку і дивився кудись вдалечінь. Самий страшний шрам прикривала кепка, як потім мені стало відомо, хлопець отримав важке поранення голови, травми хребта, в наслідок цього не міг ходити, нижні кінцівки були на місці, але не рухалися. Я сиділа на лавці, у затінку дерев, яких росло досить багато в дворі, як завжди поринувши у власні думки, не помітила як він з’явився біля мене. Мене це дуже здивувало, бо я неодноразово чула, що цей хлопець ні з ким не розмовляє.

 - Привіт. – промовив тихим, хрипким голосом, дивлячись кудись перед собою.

- Ти до мене? – злякавшись від несподіванки, я повернулась, зовсім не очікуючи побачити там саме його.

- А тут є ще хтось? – мовив спокійно, тримаючи погляд на чомусь далекому.

- Ні. Вибач, я не очікувала. Привіт. – видихнула я.

- Що? Кепські справи у тебе?

- Чому ти так вирішив? Все добре. – збрехала я, адже його фізичний стан бажав кращого, навіщо вішати на нього свої серцеві проблеми.

- В чому твоя проблема? – наполягав хлопець, а потім повернувся до мене. – Як тебе звати?

- Юля.

- Гарно. Іван. – він протягнув правицю для рукостискання, чим викликав у мене посмішку.

- Дуже приємно. – обережно, майже нерухомо потиснула долоню. Шрами на його шкірі мене не відштовхували, але виглядали досить свіжими, наче будь-який дотик міг завдати Івану болю. Він лиш посміхнувся приречено, на душі цього хлопця був свій власний важкий тягар.

- То, в чому твоя проблема?

- Нога…

- Я не про це.

- А про що тоді?!

- Я давно спостерігав за тобою. Що ще робити інваліду на візку. Я заздрив твоїй наполегливості, як ти твердо змагалася зі своїм недугом. Не раз чув, що про тебе розповідали, аж раптом все змінилося, навіть твій зовнішній вигляд. – цими словами Іван змусив мене оглянути себе, але наче все було як завжди. - Я не одяг мав на увазі. – посміхався він. – В тобі зник вогник, ти більше не світишся.

- Що? Який вогник, я не розумію тебе. – брехала, не розуміла лиш те, звідки він знав, невже дійсно бачив. Наступне питання загнало мене в кут.

- Він загинув? – я застигла на місці не маючи змоги підібрати слова, але через деякий час зібрала думки до купи, Іван у цей час терпеливо мовчав, знову дивлячись вдалечінь.

- Ні. Мене знищив… - зітхнула я. Ну кому я жаліюся? Сором. Цього хлопця самого потрібно було пожаліти, але я не наважувалася, бо не зважаючи на інвалідний візок, він виглядав дуже мужнім, хоробрим. Я ж собі здавалася нікчемою, розкисла із-за брехні, та не знайшла сил зібрати себе по шматочках, ганчірка.

- Останньою зупинкою може бути тільки смерть, все інше вирішується… - з цими словами, він поклав сильні руки на колеса та поїхав кудись в інший бік не прощаючись.

 Цей дивний хлопець змусив мене переглянути логіку свого мислення. Чому я одразу повірила Кирилу, який неодноразово мені брехав? Чому не дала жодного шансу Олегу пояснити мені все особисто? Чому одразу віднесла людину, яку кохаю, до ворогів? Не чекаючи більше ні хвилини, схопилася за телефон, тремтячими руками набрала його номер, який ще тоді одразу видалила з телефонної книги, але дуже добре тримала в своїй пам’яті весь час. Але автоматичний голос оператора розчарував повідомленням про відсутність зв’язку з Олегом...