Кишеня, повна жита - Агата Крісті
Сержант Гей витріщився на нього.
— Я справді знайшов цю банку в кущах, сер, — сказав він. — Але жодного дрозда я там не бачив.
ІІ
Інспектор Ніл пішов шукати Мері Дав.
Він знайшов її в одній зі спалень на першому поверсі. Вона наглядала за Елен, яка знімала з ліжка те, що здавалося цілком чистими простирадлами. Стосик чистих рушників лежав на стільці.
Інспектор Ніл був спантеличений.
— Хтось приїздить? — запитав він.
Мері Дав подивилася на нього з усмішкою. На відміну від Елен, яка здавалася похмурою й сердитою, Мері зберігала притаманну їй незворушність.
— Правду кажучи, навпаки, — відповіла вона.
Ніл подивився на неї із запитанням у погляді.
— Це кімната, яку ми приготували для гостя, містера Джералда Райта.
— Джералда Райта? Хто він?
— Він друг міс Ілейн Фортеск’ю. — Мері доклала всіх зусиль, щоб у її голосі не відчулося найменшого натяку.
— Він мав намір сюди приїхати — коли?
— Якщо не помиляюся, він оселився в готелі «Гольф» наступного дня по смерті містера Фортеск’ю.
— Наступного дня?
— Так сказала міс Фортеск’ю. — Голос Мері досі був очищений від будь-яких емоцій або почуттів. — Вона сказала, що хоче запросити його приїхати й зупинитися в їхньому домі — тож я маю підготувати для нього кімнату. Тепер же, після ще двох трагедій, для нього, либонь, буде краще залишитися в готелі.
— У готелі «Гольф»?
— Так.
— Звісно, нехай краще він залишиться там.
Елен зібрала простирадла та рушники й вийшла з кімнати.
Мері Дав скинула на Ніла запитливим поглядом.
— Ви хочете про щось поговорити зі мною?
Ніл сказав, намагаючись говорити якомога люб’язнішим тоном:
— Для мене надзвичайно важливо знати точний час, коли відбувалися ті або ті події. Члени цієї родини мають трохи туманні уявлення про час — і воно й не дивно. Натомість ви, міс Дав, — і я це зрозумів відразу, — завжди надзвичайно точні у своїх твердженнях про час.
— І це теж не дивно!
— Так, можливо, і я можу тільки висловити захоплення тим, як вам пощастило зберегти порядок у домі, можна сказати, охопленому панікою, яку спричинили два останні вбивства. — Він помовчав, а тоді з цікавістю запитав: — Як вам це вдалося?
Інтуїція підказувала йому, що єдиною тріщиною в обладунку непроникності Мері Дав була самовтіха ефективністю свого домоуправління. Вона трохи випросталася тепер, відповідаючи йому.
— Крампи, звісно, хотіли відразу піти.
— Ми цього не дозволили б.
— Я знаю. Але я також сказала їм, що містер Персівал Фортеск’ю, безперечно, виявить щедрість до тих людей, які не покинули його в скрутну хвилину.
— А Елен?
— Елен не мала наміру піти.
— Елен не мала наміру піти, — повторив інспектор Ніл. — Вона має добрі нерви.
— Вона любить катастрофи, — сказала Мері Дав. — Як і місіс Персівал, вона знаходить у катастрофі щось подібне до приємної драми.
— Цікаво. Ви гадаєте, місіс Персівал була в захваті від цих трагедій?
— Ні, звичайно, ні. Таке припускати було б занадто. Я просто сказала б, що ці події — як би мені висловитися точніше — допомогли їй струсити із себе млявість абощо…
— А як вони вплинули на вас, міс Дав?
Мері Дав стенула плечима.
— Я не спізнала приємних відчуттів, — сухо відповіла вона.
Інспектор Ніл знову відчув невтримне бажання проломитися крізь холодний захист цієї молодої жінки — з’ясувати, що насправді криється за ретельною діловитістю, за загадковою невизначеністю її поведінки.
Проте він лише круто перейшов до справи:
— А зараз підсумуймо те, що нам відомо про час і місця подій: останній раз ви бачили Ґледіс Мартін у холі, перед тим як вона мала занести до бібліотеки чай, і це було за двадцять хвилин до п’ятої?
— Так, я сказала їй, щоб вона принесла чай.
— А ви звідки туди підійшли?
— Згори — мені здалося, я почула телефонний дзвінок кілька хвилин тому.
— Ґледіс, певно, відповіла на той телефонний дзвінок?
— Так. Хтось помилився номером. Хтось, кому була потрібна пральня в Бейдон-Гіт.
— І то був останній раз, коли ви її бачили?
— Вона принесла тацю з чаєм до бібліотеки приблизно через десять хвилин.
— А міс Ілейн Фортеск’ю прийшла після цього?
— Так, через три або чотири хвилини. Тоді я піднялася нагору сказати місіс Персівал, що чай готовий.
— Ви завжди її кличете?
— О, ні, люди приходили пити чай, коли їм хотілося, але місіс Фортеск’ю запитала, куди всі поділися. Мені здалося, я почула кроки місіс Персівал, яка спускалася до чаю, але я помилилася…
Ніл урвав її. Це було щось нове.
— Ви маєте на увазі, що почули нагорі чиїсь кроки?
— Так, на початку сходів, мені здалося. Але ніхто не зійшов униз, тож я сама піднялася нагору. Місіс Персівал була у своїй спальні. Вона щойно туди увійшла. Вона виходила прогулятися…
— Ага, розумію, виходила прогулятися. Котра година тоді була?
— Десь близько п’ятої, думаю…
— А містер Ланселот Фортеск’ю — коли він прийшов?
— Через кілька хвилин по тому, як я знову спустилася вниз — я думала, він прийшов раніше, але…
Інспектор Ніл урвав її:
— Чому ви думали, що він прийшов раніше?
— Бо мені здалося, я побачила його крізь нижнє вікно.
— Ви хочете сказати, ви побачили його в саду?
— Так, я побачила, як хтось промайнув за тисовим живоплотом, і подумала, що то, мабуть, він.
— Це сталося по тому, як ви спустилися вниз, після того як повідомили місіс Персівал Фортеск’ю, що чай готовий?
Мері поправила його:
— Ні, не тоді, це було раніше, коли я спустилася вперше.
Інспектор Ніл утупився в неї запитливим поглядом.
— Ви в цьому переконані, міс Дав?
— Так. Я абсолютно переконана. Тому я дуже здивувалася, побачивши його, коли він справді подзвонив у двері.
Інспектор Ніл похитав головою. Він спробував затамувати своє внутрішнє хвилювання, коли сказав:
— Той, кого ви побачили в саду, не міг бути Ланселотом Фортеск’ю. Його потяг, який прибуває о четвертій двадцять вісім, запізнився на дев’ять хвилин. Він прибув на станцію Бейдон-Гіт о четвертій тридцять сім. Він мусив чекати кілька хвилин таксі — цей потяг завжди дуже повний. Лише десь за чверть до п’ятої (через