Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут
Він тягнеться до мене. Я, як завжди, злегка обіймаю його за плечі. А ось він щосили стискає мене. Втискає в сидіння. Його губи опускаються на мої. Вони трохи вологі. Язик ковзає вздовж зубів.
Намагаюся відштовхнути чоловіка, але сил не вистачає.
— Пусти! — вдається відвернути голову.
Б’ю його по плечу.
Хватка слабшає. Валера відсувається, клацає блокуванням.
Я відчиняю двері й кулею вилітаю надвір. Жадібно хапаю ротом прохолодне повітря, а потім тру губи тильною стороною долоні. Відчуття липкого поцілунку продовжує переслідувати мене.
Валера виходить за мною.
— Таня, вибач, — намагається взяти мене за руку.
— Навіть не розмовляй зі мною більше, — відсахуюсь від нього й майже бігцем прямую до парадних.
Руки та ноги тремтять від пережитого стресу. А ще друг називається!
Забігаю в під’їзд, гучно грюкаю дверима і мчу до своєї квартири. Добре, що мешкаю на першому поверсі. Не доведеться чекати, доки ліфт приїде. Він у нас повільний, як старий дід.
Серце калатає, поки тремтячими пальцями намагаюся намацати ключ у сумочці.
Сподіваюся, Валера не піде за мною. У нас на під’їзді немає домофона, ще тиждень тому п’яний сусід зламав. Ми з мешканцями, звісно, сварилися, навіть гроші зібрали на новий. Але його досі не зробили. Кербуд розводить руками, мовляв, черга, наберіться терпіння. Добре, що до нашого подвір’я не зазирають чужі.
Зрештою, відчиняю замок. Ввалююся у квартиру і, зачинивши двері, видихаю.
Майже без сил опускаюся на банкетку й сиджу так довгих п’ять хвилин.
У голові повний сумбур. Валера мене налякав. Навіть не знаю, як тепер із ним спілкуватися?
Потроху приходжу до тями. Спочатку заспокоюється серце, а потім і апетит прокидається — перша ознака, що зі мною все гаразд. Я коли нервуюсь — шматок у горло не лізе.
А ще ж треба вирішити, що робити далі. Збирати речі або дати Валері шанс і почекати кілька днів. Раптом він знайде мені роботу?
Погляд падає на рекламку піцерії, забуту на столику біля вхідних дверей. Що ж, піца — то піца. У будь-якій незрозумілій ситуації спочатку треба поїсти.
Оплачую замовлення через телефон. Іду на кухню, машинально готую каву. У голові блукають похмурі думки.
І додому повертатися не хочеться, і з Валерою вступати в стосунки — теж.
Ось як вчинити?
Знімаю кавник із плити й плетуся у ванну. Але варто залізти під душ, як чую дзвінок. Він деренчить і деренчить, наче хтось затиснув його пальцем.
Втім, зрозуміло хто. Напевно, це кур’єр. Швидко впорався, за десять хвилин. Але це не привід ламати двері!
Роздратовано накидаю халатик прямо на мокре тіло.
Зараз я цьому типу висловлю все, що думаю!
Ривком відчиняю двері, заготувавши на язиці «кілька ласкавих». Мене обдає ароматом чоловічих парфумів, алкоголю і крові. Чорна тінь з’являється з коридору. Загороджує прохід.
Злякано відступаю. Крик завмирає в горлі, коли величезний мужик із блідим обличчям падає на мене…
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно