Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Рівно об одинадцятій двері в кабінет боса відчинилися. Я ледве на місці не підстрибнула.

— Я за кавою, — каже керівник, проходячи повз мене.

Я знову відчуваю приємний аромат його парфумів, що огортає мене. На ньому чорне пальто з блискучими чорними ґудзиками, на шиї сірий у чорну смужку шарф, а з кишень стирчать рукавички. Пальто він ще не встиг застебнути.

— А кавоварка? — дивлюся на автомат у кутку.

— Терпіти не можу каву звідти, — хмуриться він.

— Так нумо я сходжу, — підіймаюся з-за столу.

Його погляд ковзає до мого декольте, а потім до оголеної ділянки шкіри. Я знову червонію, як школярка перед своїм першим поцілунком.

— Ні, — коротко кидає він, дивлячись холодним поглядом мені в очі. — Займіться роботою.

Тут я хотіла запитати, а чим саме, але промовчала. Я ж професіонал! Сама ж хотіла цю роботу.

Мабуть, є іноді в керівників якісь ревнощі, що щось робить новенький, а не минулий секретар.

Він повернувся за пів години з величезним стаканчиком із написом «Ономаре». Ого, це дуже недешевий ресторан.

На стіл впала шоколадка, а я підвела очі, зустрічаючись із його поглядом. Чоловік хмуриться, а я не розумію, що не так.

— Дякую, — шепочу, накриваючи долонею солодощі.

Раптом відбере. Вмерти, це ж із того ж ресторану!

Ох, а бос, напевно, думає, що робить це непорозуміння на місці помічниці з величезним животом?

Шоколадку він, звісно, не забрав, і вирушив до свого кабінету.

Я знову втупилася в монітор, намагаючись знайти хоч якісь документи. Може, йому там на підпис щось треба? О, або ось розклад.

Так-так, на завтра призначена зустріч із клієнтом…

— Софіє! — почувся мало не левиний рев із кабінету керівництва.

Я підскакую на місці, аж стілець падає.

Вриваються в його кабінет, готуючись кинутися грудьми на будь-яку амбразуру, яку мені тільки запропонують, але замість цього застигаю на місці.

Його кабінет величезний із мінімумом меблів, і я не відразу знаходжу керівника, тому що його стіл стоїть у дальньому кутку. Як він до мене докричався — диво або потужні зв’язки.

Біля стіни величезний диван поруч зі столом керівника, а праворуч від входу в кабінет ще одні двері.

Злісно думаю, що туди він відправляє недолугих співробітників, які не можуть впоратися з роботою.

На негнучких ногах йду до нього, усіма фібрами душі передбачаючи добрячу прочуханку. Тому що на мене дивляться так, ніби я винна в глобальному потеплінні.

— Софіє, поясніть, будь ласка, — цідить керівник, — чому у вас відключений робочий телефон?

Я густо червонію, здається, навіть моє темне волосся — й те набуло помідорного кольору.

— Хіба відключений? — здивовано питаю я.

На це бос знімає свою слухавку й набирає щось на своєму телефоні. Чуються короткі гудки в такт швидкому биттю мого серця. А я ще більше не могла партачити сьогодні?

Подумки так і хочеться прикінчити себе. Тільки спочатку сховатися десь, а потім прикінчити. Просто на мене так дивляться, що глобальне потепління — лише мала частина того, у чому я винна.

— Вибачте, — шепочу я.

— Софіє, скажіть чесно. Вам ця робота не потрібна? — чоловік відкидається в кріслі, дивлячись на мене.

— Потрібна, — відповідаю.

— Не бачу ентузіазму. Телефон вимкнений, ви вже півдня просто сидите, про ваш зовнішній вигляд я й зовсім мовчу, — каже він. — Якщо ви щось не розумієте, ви повинні мене запитати. Або мені за вами бігати? Я розумію, що я вимогливий керівник, але я не настільки самодур, щоб не пояснити людині елементарних речей.

— Вибачте, — знову шепочу, відчуваючи, як в очах збираються сльози.

— Мені не потрібні ваші вибачення, мені потрібен співробітник, який буде виконувати мої вимоги й умови. Нумо так. Ви подумайте до кінця робочого дня — чи потрібна вам робота, і потім прийдете до мене. Так і скажете — вибачте, Вадиме Сергійовичу, я перед вами прийшла трясти цицьками й абсолютно не готова працювати.

Він дійсно сказав цицьки? Найгірше те, що він приймає мене за ту, ким я зовсім не є.

— Коханка на роботі мені не потрібна, — твердо каже він.

— Та я ні, — хитаю головою з боку в бік. — Та не претендую я на ваш стручок.

Чому відразу мужики думають про горизонтальну поверхню? Я ж розумію, що на нього жінки мають вішатися, як горобці на гілки, але не настільки.

У його очах спалахує ледь помітний вогник, а до мене доходить те, що я щойно бовкнула. Ні, ну стільки червоніти шкідливо для здоров’я!

— Тобто…. Я готова працювати, — кажу мертвим голосом, заспокоюючи тремтіння, що здіймається з глибини. — Я сюди влаштовувалася заради роботи. Мені не потрібно для цього ще півдня думати. Причини мого переведення у ваші помічниці — моя особиста справа. Щодо свого зовнішнього вигляду — я можу лише вибачитися. Сьогодні так сталося.