Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут
— Я, — пискляво відгукується дівчина в різнобарвному одязі.
Вона жваво підскакує й прямує до Зимнєва. Той не зводить із неї убивчо-холодного погляду, що ковзає по її зовнішньому вигляду. Здається, що він зараз вижене її, але його обличчя залишається неупередженим і непроникним, коли він впускає її в кабінет.
Вони сидять там доволі довго, а я навіть не знаю, що й думати. І де Свєта? Невже у вагітних там ніагарський водоспад?
Двері в кабінет боса знову відчиняються. Дівчина з рожевими пасмами задоволено вивалюється звідти, виблискуючи білими зубами. Вадим Сергійович теж виходить. Похмуро дивиться на кандидатів, що залишилися, й заявляє:
— Співбесіду закінчено, можете бути вільними.
Мені хочеться смикнутися в його бік і спробувати пройти співбесіду, але я знічуюсь під його поглядом.
Першим приймальню залишає хлопець. Дві силіконки все ще сидять, перекидаючи ногу на ногу, намагаючись привернути увагу самця. Ось тільки їхні дії ніяк на нього не впливають, і вони теж відступають, не забувши хмикнути на мене. А я що? Мені теж шансу не дали.
— Ви щось не зрозуміли? — чую холодний голос на свою адресу.
— Свєта ще не повернулася, — миттю відповідаю я, несила дивитися в його очі, а тому витріщаюся на його кадик, а якщо опустити очі нижче, то можна побачити крізь білу сорочку його торс.
Навіть крізь тканину видно його рельєфні кубики. А якщо опустити погляд ще нижче — туди, де під пряжкою ременя ховається… Так, дивимося босу в очі.
— Я зачиню приймальню, дякую за розуміння, — відповідає він, вказуючи на двері.
Для цього йому доводиться виставити руку вперед, а мені — вчергове насолодитися виглядом його м’язистих плечей. Класне в нього тіло, видно, що не гребує ходити в качалку. У роті пересохло, коли я уявила, як він міг би носити жінку на руках. Навіть не мене, а якусь абстрактну жінку. Навряд чи такий чоловік, як мій бос, подивиться на мене трохи уважніше, ніж на пил під його черевиками.
І все ж, коли я виходжу з приймальні, відчуваю його пронизливий погляд мені в спину.
Шановні читачі!
Запрошую усіх до новинки - Мій кримінальний бос
— Танюш, нумо підвезу тебе додому, — пропонує Валера, притримуючи мені двері.
За спиною гримить музика. Цю ніч я провела в барі з друзями, заливала коктейлями горе.
— Не відмовлюся, — усміхаюся йому.
З Валеркою ми ще зі школи знайомі, він і тоді намагався до мене залицятися. Симпатичний хлопець, але… Не моє. Я знаю про його таємну закоханість, ось тільки допомогти нічим не можу. У мене до нього не тремтить. Шкода, але так теж буває.
Ми виходимо з бару.
Давно я стільки не пила, як цієї ночі. А все тому, що мене вчора звільнили з роботи. Наш начальник вирішив узяти на роботу свого племінника, а мене попросили піти.
Туга навалилася — сил немає, і страх перед майбутнім. Чуже місто, чужа квартира — що робити? Повертатися в провінцію до батьків, як побитий песик? Ось і вирішила «на радощах» запросити всю компанію до бару. Місце обрала пристойне, у центрі міста. Друзі підтримали, але вже світає, ніч добігає кінця, а отже — час роз’їжджатися.
В голові трохи паморочиться. Ось не вмію пити, й не треба починати. Валера веде мене до своєї іномарки й відчиняє двері.
Падаю на сидіння поруч із водійським. Клацаю ременем безпеки.
Валера заводить двигун. Продовжує базікати про щось, але я не слухаю. розосереджено дивлюся у вікно на висотки, що проносяться повз.
Машина зупиняється в мене на подвір’ї.
Валера замовкає. Дивиться на мене так, що я починаю мимоволі поправляти блузку — раптом розстебнулася?
— Слухай, Таню, — каже він хрипким голосом. — Тобі зовсім не обов’язково їхати, ти ж знаєш.
— М-м-м? — невтямки дивлюся на нього. — Про що ти?
— Я можу по своїх каналах пробити. Може, десь потрібен менеджер із продажів.
— О, буду вельми вдячна, — хапаюся за примарну надію.
Раптом він справді зможе допомогти?
— Так, зрештою, ти хороший фахівець, — каже він, продовжуючи дивитися на мене.
Його погляд наполегливо ковзає моїм обличчям, опускаючись до губ. Від цього я трохи тверезію.
Нервово ковтаю.
— Дякую, Валеро, — кажу йому. — Тоді напишеш, якщо знайдеться щось?
— Звісно. Ми могли б ще раз зустрітися, — продовжує він, не поспішаючи зняти блокування з дверей. — Посидимо в кафе, обговоримо. Удвох. Ти мені дуже подобаєшся, Тань.
Мене трохи лякає така наполегливість друга. Раніше він був більш стриманим. Може, це мій майбутній від’їзд так діє на нього? Чи зайвий келих пива?
— Ти хороший друг, Валеро, — тягнуся до ременя безпеки.
Хлопець перехоплює мою руку. Його долоня мокра і спітніла. Мені зовсім не подобається його дотик. Хочеться вирвати руку, але я змушую себе зберігати спокій. Це ж Валерчик. Він хороший хлопець, але зовсім не приваблює мене як чоловік!
— Відпусти, — намагаюсь звільнити руку.
— Таню, дай мені шанс, — дивиться, як кіт зі Шрека.
Від цього стає лише гірше.
— Ні! — гаркаю я.
— Гаразд, пробач мені. Я не хотів нічого поганого, — його великий палець гладить моє зап’ястя.
— Валеро, не варто, — хитаю головою. — Мені справді шкода, але…
— Завжди є це «але», — посміхається він. — Дозволь хоч обійняти тебе.
Я видихаю. Зрештою, на прощання ми завжди з друзями обіймаємось. У цьому немає нічого такого…
— Гаразд, — дозволяю.