Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

– О, звісно, як Шерлок Холмс. Та якщо серйозно, це й справді манить мене. Якось у Бельгії я випадково зустрів одного чоловіка, знаменитого детектива, й він мене надихнув. Це – дивовижна людина. Любив казати, що суть роботи хорошого детектива – просто вибрати метод. На цьому й побудована моя система, хоча я просунувся набагато далі. Смішний такий чоловічок, дженджуристий, але надзвичайно розумний.

– Я й сама люблю хороші детективні історії, – відзначила міс Говард. – Хоча тепер пишуть багато безглуздого. Злочинця виявляють в останньому розділі. Усі ошелешені. А в житті справжнього злочинця ви знатимете одразу.

– Досить багато злочинів не розкрито, – сказав я.

– Та я не про поліцію, а про тих, хто має до цього якийсь стосунок. Члени сім’ї. Їх не обманеш. Вони дізнаються.

– То, – сказав я здивовано, – гадаєте, що якби ви були вплутані в якийсь злочин, скажімо, убивство, то змогли б визначити вбивцю?

– Аякже. Довести адвокатам я, мабуть, не змогла б. Але впевнена, що сама б знала. Я б нюхом відчула, якби він наблизився до мене.

– Можливо, це вона, – підказав я.

– Можливо. Але вбивство – жорстокий злочин. Тому асоціюється з чоловіками.

– Не в разі отруєння. – Дзвінкий голос місіс Кавендіш змусив мене здригнутися. – Учора доктор Бауерстайн сказав, що завдяки повному невігластву більшості лікарів у рідкісних отрутах, імовірно, про незліченні випадки отруєння взагалі не підозрюють.

– Мері, яка моторошна тема розмови! – вигукнула місіс Інґлторп. – У мене аж мурашки по шкірі. От і Синтія!

Дівчина у формі медичного волонтерського відділу легко бігла через моріжок.

– Синтіє, ти сьогодні запізнилася. Містер Гастінґс – міс Синтія Мердок.

Синтія Мердок була юним створінням, повним свіжості, життя та енергії. Вона зірвала з себе невеличкий кашкетик, і я замилувався хвилями її чудового розпущеного каштанового волосся й білизною руки, коли дівчина потягнулася за чаєм. Якби вона мала темні очі та вії, то була б прекрасною.

Юнка плюхнулася на землю поряд із Джоном і, коли я передав їй тарілку з сандвічами, усміхнулася мені.

– Сідайте сюди, на траву. Тут так добре.

Я слухняно опустився поруч.

– Ви працюєте в Тедмінстері, так, міс Мердок?

Вона кивнула.

– За свої гріхи.

– Отже, вони вас залякують? – запитав я, усміхаючись.

– Хотіла б я це побачити! – викрикнула вона з гідністю.

– Моя двоюрідна сестра також працює медсестрою, – зауважив я. – І вона боїться «Сестер».

– Я не здивована. А знаєте, містере Гастінґс, сестри існують. Вони про-сто є! Уявляєте? Слава Богу, я не медсестра. Я працюю в аптеці.

– Скількох людей ви отруюєте? – запитав я з усмішкою.

Синтія всміхнулась у відповідь.

– О, сотні! – відповіла вона.

– Синтіє! – гукнула місіс Інґлторп. – Гадаєш, ти зможеш написати для мене кілька записок?

– Звичайно, тітко Емілі.

Вона одразу ж схопилася на ноги, і щось у її манері видало, що дівчина має тут підлегле становище і що якою б доброю взагалі не була місіс Інґлторп, вона не дозволяла про це забувати.

Господиня звернулася до мене.

– Джон покаже вам кімнату. Вечеря о сьомій тридцять. Ми вже деякий час не влаштовуємо пізніх застіль. Леді Тедмінстер, дружина нашого члена парламенту, дочка покійного лорда Ебботсбері, робить так само. Вона погоджується зі мною, що треба показати приклад економії. У нас цілком воєнний побут: ми нічого не марнуємо. Кожен клаптик макулатури збираємо в мішок і відвозимо на перероблення.

Я висловив своє захоплення, і Джон повів мене в будинок широкими сходами, які на півдорозі розходились у два боки: праворуч і ліворуч, у різні крила будинку. Моя кімната містилася в лівому крилі й вікнами виходила на парк.

Джон залишив мене, та через кілька хвилин я побачив із вікна, як він ішов моріжком під ручку з Синтією Мердок. Я чув, як місіс Інґлторп нетерпляче гукнула «Синтіє», дівчина здригнулась і побігла до будинку. У цю мить із тіні дерева вийшов чоловік і повільно пішов у тому ж керунку. Йому було років сорок, брюнет із сумним, чисто виголеним обличчям. Здавалося, щось його дуже схвилювало. Проходячи повз будинок, чоловік зиркнув на моє вікно, і я впізнав його, хоча він змінився за п’ятнадцять років, від часу нашої останньої зустрічі. Це був молодший брат Джона, Лоуренс Кавендіш. Я задумався, що ж спричинило такий вираз обличчя.

Тоді я викинув його з голови та повернувся до своїх справ.

Вечір пройшов досить приємно. Тієї ночі мені снилася загадкова жінка – Мері Кавендіш.

Ранок наступного дня видався ясним і сонячним, і я був сповнений передчуттів приємної зустрічі.

Я зустрів місіс Кавендіш аж пополудні, коли вона люб’язно погодилася прогулятися зі мною, і ми чудово провели день, блукаючи лісом, і повернулися до будинку десь о п’ятій.

Коли ми ввійшли в просторий передпокій, Джон поманив нас у кімнату для куріння. З виразу його обличчя я відразу усвідомив, що трапилося щось серйозне. Ми попрямували слідом, і він зачинив за нами двері.

– Слухай, Мері, тут справжнє пекло. Іві посварилася з Альфредом Інґлторпом і збирає речі.

– Іві? Збирає речі?

Джон сумно кивнув.

– Так. Вона пішла до матінки й… Ой, ось і вона.

Увійшла міс Говард. Суворо стиснуті губи, в руці – маленька валіза. Здавалося, вона схвильована, сповнена рішучості й трохи напружена.

– Що б там не було, – вибухнула вона, – я своє слово сказала!

– Люба моя Івлін, – викрикнула місіс Кавендіш, – цього не може бути!

Міс Говард суворо кивнула.

– Може, ще й як! Боюсь, я сказала Емілі таке, про що вона не забуде і що швидко не пробачить. Якби до неї хоч трохи дійшло. Та, напевне, як об стінку горохом. Я їй прямо сказала: «Ви вже стара жінка, Емілі, а немає більшого дурня, ніж старий дурень! Цей чоловік років на двадцять молодший за вас, і не обманюйте себе тим, що він одружився з вами. Через гроші! Не давайте йому занадто багато. У фермера Райкеса гарненька молода дружина. Спитайте свого Альфреда, скільки часу він там проводить». Вона дуже розлютилася. Ясна річ! Я продовжила: «Я лише попереджую вас, подобається це вам чи ні. Цей чоловік уб’є вас у ліжку й оком не мигне. Він негідник. Можете казати мені що хочете, але пам’ятайте мої слова. Він негідник!»

– І що вона сказала?

Міс Говард зробила дуже виразну гримасу.

– «Дорогий Альфред», «милий Альфред», «злий наклеп», «гидка брехня», «мерзенна жінка» звинуватила її «коханого чоловіка». Що раніше я піду звідти, то краще. Отже, я йду.

– Але не вже?

– Цієї ж хвилини!

Якусь мить ми сиділи та дивилися на неї. Нарешті Джон Кавендіш, переконавшись, що його вмовляння не допомагають, устав