Українська література » » Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

---
Читаємо онлайн Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті
class="p1">– Можна просто глянути.

Джон швиденько побіг до кімнати міс Синтії. Там уже була Мері Кавендіш, що трясла дівчину, яка, напевно, мала надзвичайно міцний сон, і намагалася її розбудити.

За кілька секунд він повернувся.

– Нічого хорошого. Теж замкнені. Треба виламувати двері. Здається, ці менш міцні, ніж ті, що з коридору.

Ми напружилися та налягли всі разом. Двері було зроблено з суцільного дерева, і якийсь час вони опиралися нашим зусиллям, та зрештою піддалися під нашою вагою і з голосним гуркотом відчинилися навстіж.

Ми всі загриміли всередину, Лоуренс досі зі свічкою в руці. Місіс Інґлторп лежала в ліжку, усе її тіло було охоплене сильними конвульсіями, під час яких, вона, напевно, перевернула столик поруч із ліжком. Проте, коли ми ввійшли, її кінцівки розслабилися, і жінка відкинулася на подушки.

Джон перетнув кімнату й запалив газову лампу. Потім, обернувшись до Енні, однієї з покоївок, попросив її піти до їдальні та принести бренді. Після цього підійшов до своєї матері, у той час як я відмикав двері в коридор.

Я повернувся до Лоуренса, щоб сказати, що краще піду, якщо моя допомога не потрібна, та слова завмерли на губах. Мені ще ніколи не доводилося бачити такий переляканий вираз обличчя. Він був блідий, наче крейда. Зі свічки, яку чоловік тримав тремтячими руками, на килим капав віск. Очі, сповнені жахом чи якоюсь схожою емоцією, непорушно дивилися в точку поверх моєї голови на дальній стіні. Наче він побачив щось, що змусило його закам’яніти. Інстинктивно я прослідкував його погляд, та нічого незвичайного не побачив. Мерехтіння попелу в каміні, акуратно виставлені в ряд прикраси на поличці над ним – нічого загрозливого.

Сила нападів місіс Інґлторп, здається, згасала. І вона почала говорити уривками.

– Уже краще… так раптово… необдумано вчинила… замкнувшись.

На ліжко впала тінь, підвівши погляд, я побачив Мері Кавендіш, що стояла у дверях, обійнявши рукою Синтію. Здавалося, вона підтримувала дівчину, яка мала розгублений вигляд і була сама на себе не схожа. Її обличчя було дуже рум’яне, і вона невпинно позіхала.

– Бідна Синтія дуже налякалася, – тихо мовила місіс Кавендіш.

Сама вона – я помітив – була одягнена у свій білий робочий одяг. Напевно, уже було пізніше, ніж я гадав. Я побачив слабкий промінчик денного світла, що пробивався крізь штори на вікні, і годинник на полиці над каміном указував, що вже майже п’ята.

Мене раптом наполохав придушений крик, що линув від ліжка. Бідолашну жінку скував новий напад болю. Конвульсії були настільки сильні, що здавалися нестерпними. Усі розгубилися. Ми скупчилися навколо неї, не спроможні допомогти чи полегшити страждання. Від останньої конвульсії місіс Інґлторп відірвалася від ліжка, опираючись на голову й на п’яти, неймовірно вигнувши тіло дугою. Мері та Джон безуспішно намагалися дати їй ще бренді. Минули миті. І знову – тіло дивно вигнулося дугою.

У цей момент доктор Бауерстайн увійшов до кімнати, авторитетно всіх розштовхуючи. На секунду він завмер на місці, дивлячись на постать у ліжку, але в ту ж мить місіс Інґлторп придушено закричала, спрямувавши погляд на доктора:

– Альфред… Альфред… – і непорушно впала на подушки.

Поспіхом доктор підійшов до ліжка, схопив її за руки та енергійно почав ними рухати, виконуючи штучне дихання, наскільки мені відомо. Він віддав кілька коротких і різких наказів прислузі. Авторитарним помахом руки відіслав нас усіх до дверей. Ми дивилися на нього із захопленням, хоча в душі всі вже знали, що було занадто пізно і щось удіяти вже неможливо. З виразу його обличчя я розумів, що й у нього самого було мало надії.

Зрештою він полишив свої спроби, сумно хитаючи головою. І в цю мить ми почули кроки ззовні та доктор Вілкінз, особистий лікар місіс Інґлторп, огрядний метушливий невеличкий чоловік, увірвався всередину.

Доктор Бауерстайн у кількох словах пояснив, як він проходив повз ворота будинку, коли з них виїхав автомобіль, і як поквапився хутчіш до будинку в той час, коли автомобіль поїхав по доктора Вілкінза. Кволим рухом руки вказав на постать у ліжку.

– Ду-уже печально. Ду-уже печально, – бурмотів доктор Вілкінз. – Бідолашна мила жінка. Завжди робила забагато… забагато… не слухала моїх порад. Я попереджував її: «Шануйтеся». Але ні… її бажання творити добро було занадто сильним. І природа повстала. При-ро-да по-вста-ла.

Я помітив, що доктор Бауерстайн пильно дивився на місцевого лікаря, звертаючись до нього.

– Конвульсії були дуже потужні, докторе Вілкінз. Шкода, що вас не було тут, щоб побачити. Вони були… стовбнякового типу.

– Ах! – сказав доктор Вілкінз, замислившись.

– Волів би поговорити з вами наодинці, – мовив доктор Бауерстайн і звернувся до Джона: – Ви не проти?

– Звичайно, ні.

Усі вийшли в коридор, залишивши обох лікарів наодинці, я почув, як позаду нас двері замкнулися на ключ.

Ми повільно спустилися сходами. Я був надзвичайно збуджений. До певної міри я володів дедуктивним талантом, і поведінка доктора Бауерстайна підняла в думках бурю різноманітних висновків. Мері Кавендіш поклала долоню на мою руку.

– Що ж таке? Чому доктор Бауерстайн поводився так… дивно?

Я глянув на неї.

– Знаєте, що я думаю?

– Що?

– Послухайте! – Я оглянувся, чи ніхто нас не чує, і знизив голос до шепоту. – Думаю, її отруїли! Упевнений, доктор Бауерстайн це підозрює.

– Що? – Жінка притислася до стіни, її зіниці сильно розширилися.

Потім вона закричала так, що я аж налякався:

– Ні, ні! Тільки не це… не це!

Вирвавшись від мене, вона побігла догори сходами. Я попрямував за нею, боячись, щоб Мері не знепритомніла. Коли я її наздогнав, вона стояла, опершись на поруччя, смертельно бліда. Жінка роздратовано відмахнулася від мене рукою.

– Ні, ні… залиште мене. Мені краще побути самій. Дозвольте мені побути в спокої кілька хвилин. Ідіть униз до інших.

Я знехотя скорився. Джон і Лоуренс були в їдальні. Я мовчки приєднався до них та, гадаю, висловив загальну думку, коли зрештою порушив тишу:

– Де містер Інґлторп?

Джон похитав головою.

– Його немає в будинку.

Наші погляди зустрілися. Де ж був Альфред Інґлторп? Його відсутність дивна й незрозуміла. Я згадав передсмертні слова місіс Інґлторп. Що вони означали? Що ще вона могла б нам розповісти, якби їй вистачило часу?

Нарешті ми почули, як лікарі спускаються сходами. Доктор Вілкінз мав вигляд самовдоволений та захоплений і намагався приховати внутрішнє хвилювання зовнішнім спокоєм. Доктор Бауерстайн залишався на задньому плані, його похмуре бородате обличчя лишалося незмінним. Доктор Вілкінз говорив за них обох. Він звернувся до Джона:

– Містере Кавендіш, прошу вашої згоди на розтин.

– Це обов’язково? – похмуро запитав Джон. Його обличчя скривилося від

Відгуки про книгу Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: