Таємнича пригода в Стайлзі - Агата Крісті

– Ви про що? – запитав я.

– Ви не розповіли мені, чи місіс Інґлторп добре поїла минулого вечора.

Я сидів і дивився на нього. Напевно, війна подіяла на мозок маленького чоловічка. Він чистив своє пальто перед тим, як його одягти, і здавався цілковито поглинутим у цей процес.

– Не пам’ятаю, – відповів я. – І в будь-якому разі я не розумію…

– Не розумієте? Але ж це чи не найважливіше.

– Не розумію чому, – мовив я трохи роздратовано. – Наскільки я пам’ятаю, вона багато не їла. Жінка була очевидно засмучена, що зіпсувало її апетит. Це природно.

– Так, – вдумливо промовив Пуаро, – це природно.

Він відчинив шухляду та вийняв невеличкий портфель, потім обернувся до мене.

– Я готовий. Ідемо до маєтку, вивчатимемо справу на місці. Перепрошую, mon ami, ви поспіхом одягалися, і ваша краватка змістилася набік. Дозвольте. – Він управним рухом її вирівняв. – Ça y est! [5] Що ж, рушаймо?

Ми поквапилися до селища, повернули біля воріт будинку. Пуаро зупинився на мить, пильно роздивився прекрасні простори парку, що досі виблискували ранковою росою.

– Яка краса, яка краса, та бідолашна родина охоплена сумом, зламана горем.

Він незворушно на мене дивився, коли це говорив, і я відчув, як зашарівся під його тривалим поглядом.

Чи була родина зламана горем? Чи сум від смерті місіс Інґлторп був таким великим? Я зрозумів, що в цьому оточенні бракувало емоційності. У померлої жінки не було дару всеосяжної любові. Її смерть породила шок, напруженість, та ніхто за нею щиро не сумуватиме.

Пуаро, здавалося, прочитав мої думки. Він похмуро кивнув головою.

– Ні, ви маєте рацію, – сказав він, – усе було б інакше, якби там існував міцний кровний зв’язок. Вона була добра та щедра до Кавендішів, та не була їхньою рідною мамою. Кров має значення, завжди пам’ятайте: кров має значення.

– Пуаро, – мовив я, – я волів би довідатися, чому ви цікавилися тим, що вживала місіс Інґлторп минулого вечора? Я все прокручую це в думках, але ніяк не можу зрозуміти, який це має стосунок до справи.

Він мовчав кілька хвилин, крокуючи поруч зі мною, та зрештою промовив:

– Я не проти вам розповісти, хоча ви знаєте, що я не маю звички щось пояснювати до завершення. Наразі існує точка зору, що місіс Інґлторп померла від отруєння стрихніном, за припущенням, поданого їй з кавою.

– Так.

– Що ж, о котрій годині подавали каву?

– Близько восьмої.

– Отож вона її пила між восьмою та пів на дев’яту, не пізніше. Проте стрихнін – достатньо сильна отрута. Його дія була б відчутною дуже швидко, можливо, за годину. Але у випадку місіс Інґлторп симптоми не проявилися до п’ятої години наступного ранку: дев’ять годин! Та велика кількість їжі, спожитої в той самий час, що й отрута, могла б сповільнити її дію, хоча навряд чи на такий довгий час. Проте цю можливість варто взяти до уваги. Але, зважаючи на сказане вами, вона небагато з’їла на вечерю, а симптоми не розвинулися аж до наступного ранку! А це вже досить цікава обставина, друже. Щось може проявитися на розтині, що пояснить це. А до того – просто запам’ятайте це.

Коли ми наблизилися до будинку, нас вийшов зустрічати Джон. Його обличчя мало стомлений і змарнілий вигляд.

– Це просто жахлива справа, мсьє Пуаро, – сказав він. – Чи Гастінґс пояснив вам, що ми хвилюємося щодо розголошення?

– Цілковито вас розумію.

– Бачите, на цей час то лише підозри. Немає нічого конкретного.

– Власне. Але варто перестрахуватися.

Джон звернувся до мене, виймаючи свій портсигар, запалюючи цигарку.

– Знаєте, що той чоловік, Інґлторп, повернувся?

– Так. Я його зустрів.

Джон жбурнув сірник у клумбу поруч, що було для Пуаро неприйнятним. Він підняв сірник і обережно його закопав.

– Важко зрозуміти, як до нього ставитися.

– Такі труднощі довго не триватимуть, – тихо промовив Пуаро.

Джон мав розгублений вигляд, не зовсім розуміючи прихованого значення цих слів. Він вручив мені два ключі, які передав доктор Бауерстайн.

– Покажіть мсьє Пуаро все, що він бажає побачити.

– Кімнати замкнені? – запитав Пуаро.

– Доктор Бауерстайн уважав це за потрібне.

Пуаро вдумливо захитав головою.

– Тож він у цьому впевнений. Що ж, це спрощує наше завдання.

Ми разом піднялися до кімнати, де сталася трагедія. Для зручності надаю планування кімнати та розташування меблів.

Пуаро замкнув двері зсередини й миттєво взявся до інспекції кімнати. Він переходив від однієї речі до іншої з прудкістю коника-стрибунця. Я залишався біля дверей, боячись зруйнувати якісь докази. Пуаро ж, здається, не оцінив мою передбачливість.

– Що з вами таке, друже, – залементував він, – чого ви там стоїте… як то кажуть?… ага, так, як загрузле порося?

Я пояснив, що боявся зруйнувати якісь сліди.

– Сліди? Що за вигадки! Через цю кімнату вже пройшла армія людей! Які шанси тут натрапити на сліди? Ні, підходьте сюди та допоможіть мені в пошуках. Я поставлю тут свій портфель, допоки мені він не знадобиться.

Він поставив портфель на круглий столик біля вікна, але то виявилося невдалою ідеєю: верхня частина столу була погано прикріплена, він перехилився, і портфель з’їхав на підлогу.

– En voilà une table! [6] – закричав Пуаро. – О, друже, можна жити у великому будинку, та все одно не мати комфорту.

Після цього короткого повчання він знову взявся до пошуків.

На якийсь час його увагу привернув невеличкий фіолетовий бювар із ключем у замку на письмовому столі. Він витяг ключ із замка й передав мені, щоб я його оглянув. Проте я нічого особливого не помітив. То був звичайний ключ марки «Єйл», із закрученим крізь нього шматком дроту.

Потім він оглянув виламані нами двері, переконавшись у тому, що засув справді було прострілено. Тоді попрямував до протилежних дверей, які вели до кімнати Синтії. Ті теж були замкнені, як я вже згадував. Проте він не полінувався відімкнути їх, кілька разів відчиняючи та зачиняючи; потім спробував це робити дуже обережно, щоб не спричинити жодного шуму. Раптом щось привернуло його увагу в самому засуві. Він його уважно розглянув, потім спритно підхопив зі свого портфеля щипці, вийняв звідти щось мініатюрне й помістив це в конверт.

На комоді була таця зі спиртовою лампою й маленькою каструлею. У посудині виднілася невелика кількість темної рідини, поруч стояла порожня чашка на блюдечку, з якої, очевидно, пили.

Як я міг бути таким неуважним, щоб не помітити це? То