Смерть на Нілі - Агата Крісті

– Джекі, ти маєш на увазі…

– Так, дорогенька, я заручена!

– То ось у чому річ! Я помітила, що сьогодні ти якась особливо жвава. Хоч ти й завжди така, але зараз ще більше.

– Саме так я почуваюся.

– Розкажи мені про нього.

– Його звати Саймон Дойл. Він високий, широкоплечий, неймовірно простий, як хлоп’я, і надзвичайно чарівний! Бідний – зовсім без грошей. Він з тих, кого називають «аристократами», але дуже бідний аристократ, наймолодший син і все таке. Його сім’я – з Девоншира. Він любить провінцію й усе сільське. Останні п’ять років провів у місті, у задушливому офісі. А тепер там скорочення, тож його звільнили. Ліннет, я помру, якщо не вийду за нього заміж! Я помру! Помру! Помру !

– Джекі, не будь смішна!

– Я помру, кажу тобі! Я божеволію від нього. Він божеволіє від мене. Ми не можемо жити одне без одного.

– Любонько, оце ти втрапила!

– Я знаю. Жахливо, еге ж? Та кохання так зненацька заволодіває тобою, що нічого не можна вдіяти.

Джекі на мить замовкла. Її темні широко розплющені очі раптом набули трагічного вигляду. Вона ледь затремтіла.

– Це… іноді навіть лякає! Саймон і я створені одне для одного. Я ніколи не відчуватиму такого до когось іншого. І ти маєш допомогти нам, Ліннет. Я почула, що ти купила це місце, і в моїй голові з’явилась ідея. Тобі потрібен управитель, а може, і два. Я хочу, щоб ти найняла Саймона.

– О! – здивовано вигукнула Ліннет.

Жаклін швидко продовжила:

– Він знає цю роботу, як свої п’ять пальців. Знає все про маєтки, бо й сам виріс в одному з них. Крім того, проходив спеціальне навчання. О, Ліннет, ти ж візьмеш його на роботу, заради мене? Якщо він не впорається, можеш його звільнити. Але він впорається. Ми житимемо в невеликому будиночку, я часто тебе бачитиму, а в саду довкола буде чарівно, просто чарівно.

Вона встала.

– Скажи, що візьмеш його, Ліннет. Скажи, що візьмеш. Прекрасна Ліннет! Струнка, золотоволоса Ліннет! Моя надзвичайна Ліннет! Скажи, що згодна!

– Джекі…

– Ти згодна?

Ліннет розсміялася.

– Ой, Джекі, ти така смішна! Приводь свого хлопця, а потім поговоримо.

Джекі кинулась її розціловувати.

– Моя дорога Ліннет, ти справжня подруга! Я це знала. Ти не підводила мене ніколи. Ти наймиліше створіння у світі! Бувай!

– Але, Джекі, ти що, не залишишся?

– Я? Ні. Я повертаюся до Лондона, а завтра приїду з Саймоном, і ми все узгодимо. Він тобі сподобається. Він такий мазунчик.

– Та хоча б чаю дочекайся.

– Ні, не можу чекати, Ліннет, я надто схвильована. Мушу повернутись і розказати про все Саймону. Я знаю, що божевільна, дорогенька, але нічого не можу вдіяти. Сподіваюся, шлюб мене зцілить. Схоже, він має витверезний ефект на людей.

Вона повернулася на порозі, зупинилась на мить і метнулася птахою, щоб востаннє обійняти свою подругу.

– Люба Ліннет, таких, як ти, більше немає.

VI

Мсьє Ґастон Блонден, власник модного ресторанчика «У тітоньки», не належав до тих людей, які радо приймали чи не всіх своїх клієнтів. Багаті, красиві, скандально відомі та знатні відвідувачі намарне чекали, що їх виокремлять і приділять їм особливу увагу. Тільки в рідкісних випадках мсьє Блонден вітав гостя з доброзичливою поблажливістю, супроводжуючи його до привілейованого столика та обмінюючись із ним доречними фразами.

Але в цей особливий вечір мсьє Блонден тричі виявив свою королівську милість – герцогині, лорду, відомому прихильнику перегонів, і маленькому чоловічкові з кумедною зовнішністю та величезними чорними вусами, який, на думку випадкового спостерігача, не міг своєю присутністю принести слави ресторанчику «У тітоньки».

Мсьє Блонден, однак, поводився надзвичайно люб’язно. Хоча клієнтам уже півгодини відповідали, що немає жодного вільного столика, якимось таємничим чином у найкращому місці ресторану один таки знайшовся. Мсьє Блонден провів туди гостя з підкресленою шанобливістю.

– Звісно, для вас столик завжди знайдеться, мсьє Пуаро! Як би я хотів, щоб ви частіше вшановували нас своєю присутністю!

Еркюль Пуаро всміхнувся, пригадуючи давню історію, у якій фігурували труп, офіціант, мсьє Блонден і дуже вродлива леді.

– Ви дуже люб’язні, мсьє Блонден, – сказав він.

– Ви сам, мсьє Пуаро?

– Так, сам.

– О, тоді Жуль приготує для вас не страву, а справжню поему! Жінки, попри їхню чарівність, мають одну ваду – вони відволікають від їжі! Вам сподобається вечеря, мсьє Пуаро, це я вам обіцяю. Тепер щодо вина…

До розмови, що перейшла у вузьке русло, долучився Жуль, метрдотель.

Перед тим як відійти, мсьє Блонден затримався на мить і, знизивши голос, конфіденційно запитав:

– Працюєте над серйозною справою?

Пуаро похитав головою.

– Я, на жаль, зараз відпочиваю, – тихо відповів він. – Свого часу я трохи заощадив, і тепер маю можливість насолодитися неробством.

– Я вам заздрю.

– Ні-ні, це не надто розумно. Запевняю вас, це не так весело, як здається, – він зітхнув. – Правду кажуть, що людина була змушена винайти роботу, щоб позбавитися від необхідності думати.

Мсьє Блонден підняв руки в знак протесту.

– Але ж є стільки всього! Є подорожі!

– Так, подорожі. Із цим у мене все не так погано. Планую цієї зими вирушити до Єгипту. Кажуть, клімат там чудовий. Можна втекти від туманів, сірості, одноманітного безперервного дощу.

– Ах, Єгипет! – зітхнув мсьє Блонден.

– Здається, тепер туди можна поїхати потягом, уникаючи подорожі морем, окрім перетину Ла-Маншу.

– То море вам не до душі?

Пуаро похитав головою та ледь здригнувся.

– Мені теж, – співчутливо мовив мсьє Блонден. – Цікаво воно діє на шлунок.

– Але тільки на деякі шлунки! Є люди, на яких хитавиця взагалі не діє. Ба більше, їм це подобається!

– Несправедливо з боку милостивого Бога, – сказав мсьє Блонден.

Він скорбно похитав головою і пішов, занурившись у єретичні думки.

Безшумні меткі офіціанти сервірували стіл. Тости «мелба», вершкове масло, відерце з льодом, усі необхідні атрибути до вишуканої їжі.

Негритянський оркестр вибухнув екстазом дивних незлагоджених звуків. Лондон танцював.

Еркюль Пуаро озирнувся навколо, впорядковуючи враження у своїй систематизованій пам’яті.

Які знуджені та втомлені обличчя в більшості присутніх! Кілька кремезних чоловіків, здавалось, весело проводили час, але на обличчях їхніх супутниць читалися терплячість і витримка. Огрядна жінка в фіалковій сукні світилася від щастя… Звичайно, товстуни мають свою принаду в житті – насолоду смаком, смак до життя, що заборонені тим, хто має більш витончені силуети.

То тут, то там сиділа молодь: хтось із відсутнім поглядом, хтось – знуджений, а хтось, без сумніву, нещасний. Як абсурдно називати щасливою порою молодість – час,