Смерть на Нілі - Агата Крісті

Пуаро тактовно рушив у зворотному напрямку. Він встиг почути слова Ліннет Дойл:

– Саймоне, заради Бога! Саймоне, що нам робити?

Розділ другий

Вечеря завершилася.

Терасу готелю «На бистрині» заливало м’яке світло. За маленькими столиками ще сиділа більшість гостей готелю.

Саймон і Ліннет Дойли з’явилися в супроводі високого й показного сивого чоловіка зі жвавим, чисто виголеним американським обличчям. Коли ця невеличка групка з’явилася на порозі, Тім Аллертон піднявся з крісла й підійшов до них.

– Упевнений, що ви мене не пригадуєте, – звернувся він ґречно до Ліннет, – та я троюрідний брат Джоанни Саутвуд.

– Звичайно, яка ж я дурна! Ви – Тім Аллертон. Це мій чоловік, – слабкий трепет у голосі… Гордість? Сором’язливість? – А це мій американський опікун, містер Пеннінґтон.

– Ви маєте познайомитися з моєю мамою, – сказав Тім.

Через кілька хвилин вони сіли разом за стіл, Ліннет опинилась у кутку, між Тімом і Пеннінґтоном, які розповідали щось, змагаючись за її увагу. Місіс Аллертон розмовляла із Саймоном Дойлом.

Двері відчинилися. Красива струнка фігура в кутку між двома чоловіками раптом напружилася. Та одразу ж заспокоїлася, коли з-за дверей на терасу вийшов невисокий чоловік.

– Ви тут не єдина знаменитість, дорогенька. Цей кумедний чоловічок – Еркюль Пуаро, – мовила місіс Аллертон.

Вона сказала це без злого умислу, через вроджений такт, щоб заповнити незручну паузу, але її слова, схоже, справили на Ліннет сильне враження.

– Еркюль Пуаро? Звичайно, я чула про нього…

Здавалося, вона занурилась у якісь роздуми. Обоє чоловіків поруч із нею одразу ж розгубилися.

Пуаро прямував у кінець тераси, коли його покликали.

– Сідайте, мсьє Пуаро. Який чудовий вечір!

Він прийняв запрошення.

– Mais oui, Madame[12], просто прекрасний.

Він ввічливо всміхнувся місіс Оттерборн, яка сиділа загорнута в чорний шифон і з таким смішним тюрбаном!

Місіс Оттерборн продовжувала говорити високим, скигливим голосом:

– Тут чимало знаменитостей, еге ж? Сподіваюся, скоро про це напишуть у газетах. Знамениті красуні, відомі письменниці…

Вона розсміялася з награною скромністю.

Пуаро радше відчув, а не побачив, як похмура й насуплена дівчина навпроти нього пересмикнулась і ще щільніше стиснула губи.

– Ви пишете зараз роман, мадам? – запитав він.

Місіс Оттерборн знову неприродно хихикнула:

– Я стаю страшенно ледача. Мені таки треба попрацювати. Мої читачі стають надзвичайно нетерплячі, як і мій видавець, бідолаха. Пише листи з благаннями! І навіть шле телеграми!

Пуаро відчув, що дівчина в темряві знову засовалася.

– Зізнаюся вам, мсьє Пуаро, що я тут частково через місцевий колорит. «Сніг у пустелі» – це назва моєї нової книжки. Сильно… Наводить на роздуми. Сніг у пустелі… тане з першим жагучим подихом пристрасті.

Розалі встала, щось пробурмотіла й зникла в темряві саду.

– Треба бути сильним, – продовжила місіс Оттерборн, енергійно трясучи тюрбаном. – Мої книги не кожному по зубах. Їх можуть навіть заборонити в бібліотеках, але байдуже! Я пишу правду. Так, секс! Мсьє Пуаро, чому всі бояться сексу? Це ж рушійна сила Всесвіту! Ви читали мої книжки?

– На жаль, ні, мадам! Розумієте, я рідко читаю книжки. Моя професія…

– Мушу подарувати вам примірник «Під фіговим деревом», – твердо наполягла місіс Оттерборн. – Думаю, ви визнаєте його значущість. Роман відвертий, але правдивий!

– Дуже приємно, мадам. Із задоволенням прочитаю.

Місіс Оттерборн на якийсь час замовкла. Вона нервово крутила довге намисто, двічі обмотане навколо шиї. Жінка похапцем зиркала в різні боки.

– Може, я збігаю та принесу вам книжку.

– О, мадам, благаю, не хвилюйтеся. Пізніше…

– Ні, ні. Це не проблема, – вона встала. – Я хотіла б вам показати…

– Що там, мамо?

Раптом біля неї з’явилася Розалі.

– Нічого, люба. Я просто хотіла принести мсьє Пуаро книжку.

– «Під фіговим деревом»? Я принесу.

– Ти не знаєш, де вона, любонько. Я піду.

– Я знаю, де вона.

Дівчина швидко перетнула терасу й увійшла в готель.

– Мадам, дозвольте мені привітати вас із прекрасною донькою, – сказав Пуаро, трохи вклонившись.

– Розалі? Так, так, вона гарненька. Але характер складний, мсьє Пуаро. Не співчуває хворій. Завжди думає, що краще знає. Вважає, що їй більше відомо про моє здоров’я, ніж мені самій…

Детектив жестом покликав офіціанта, який саме проходив повз.

– Лікер, мадам? Шартрез? М’ятний лікер?

Місіс Оттерборн енергійно похитала головою.

– Ні, ні. Власне, я непитуща. Ви мали б помітити, що я ніколи не п’ю нічого, крім води чи там лимонаду. Я не переношу навіть запаху спиртного.

– Тоді я замовлю вам лимонний сік із содовою, мадам?

Він замовив лимонний сік і бенедиктин[13].

Двері відчинилися, і до них підійшла Розалі з книжкою в руці.

– Ось, будь ласка, – сказала вона. Її голос звучав досить байдуже, підкреслено байдуже.

– Мсьє Пуаро замовив мені лимонний сік із содовою.

– А ви що питимете, мадемуазель?

– Нічого, – раптом усвідомивши свій тон, вона додала: – Нічого, дякую.

Пуаро взяв у місіс Оттерборн книжку з оригінальною яскравою знімною обкладинкою. На ній була зображена жінка з елегантною короткою стрижкою та яскраво-червоним манікюром, яка сиділа на тигровій шкурі в костюмі Єви. Над нею височіло дерево з дубовим листям і великими яблуками неприродного кольору.

На обкладинці було вказано: «Під фіговим деревом», Саломея Оттерборн. В анотації від видавця з ентузіазмом описувалася надзвичайна відвага й реалістичність цього дослідження особистого життя сучасної жінки. Твір рекламувався як сміливий, нешаблонний, правдивий.

Пуаро поклонився й пробурмотів:

– Для мене це честь, мадам.

Піднявши голову, він зустрівся поглядом з дочкою авторки та несвідомо здригнувся. Його вразив і стурбував невимовний біль в її очах.

На щастя, у той момент подали напої, що трохи послабило атмосферу.

Пуаро тактовно підняв келих:

– A votre santé, Madame… Mademoiselle[14].

Місіс Оттерборн, потягуючи лимонад, пробурмотіла:

– Так освіжає… Чудовий смак…

І всіх трьох огорнула тиша. Вони дивилися на блискучі чорні пороги Нілу, що здавалися якимись нереальними під місячним світлом. Камені нагадували величезних доісторичних монстрів, що наполовину вилізли з води. Раптом повіяв легкий вітерець і так само несподівано зник.

У повітрі зависло почуття тривоги… ніби щось мало статися…

Еркюль Пуаро перевів погляд на терасу й гостей. Йому здалося, чи там теж усі напружилися? Це нагадувало очікування моменту, коли на сцену вийде головна героїня п’єси.

Саме в цей момент двері знову відчинилися. Цього разу в русі дверей відчувалася якась значущість. Усі замовкли й глянули в той бік.

Увійшла чорнява струнка дівчина в бордовій вечірній сукні.

Вона на мить зупинилася, а потім навмисно перетнула терасу й сіла за вільний