Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Маєте успіх, месьє... е-е-е... Попович, — посміхнувся Лівшиць.

— Я нічого не просив мені приносити, — правив своє Жир. — Узагалі не велів турбувати.

— Не гнівайтеся, мосьпане. — Офіціант знову запопадливо вклонився. — Наш пан директор прислав це від себе, засвідчуючи глибоку повагу.

— Бог із тобою, — зітхнув той. — Постав на стіл, чоловіче, перекажи хазяїну подяку.

Одеський гість двома пальцями вивудив із жилетної кишені монету, підкинув на долоні, спіймав. Потім кинув офіціантові. Той підхопив обома руками, втретє вклонився, пройшов до столу, обережно прилаштував тацю. Та йти не поспішав. Ніби так треба, витягнув пляшку з льоду й заходився відкорковувати. Попович, гмикнувши, приготував металевий рубль, щедрі чайові, покрутив між пальцями, зауважив:

— Лиши. Без тебе впораємося.

— Ні-ні, дозвольте-дозвольте...

— А дозвольте мені!

Той, кого називали Піаністом, вийшов наперед. Спритно обхопив зап’ясток офіціанта, вивертаючи й змушуючи розтиснути пальці. Не забрав — вийняв пляшку з руки, поставив поряд, посильного не відпустив.

— Даруйте... — Молодик сіпнувся.

— Пан Попович нічого не замовляв. — Одесит карбував кожне слово. — Наскільки я знаю, він записався у вашому готелі не під своїм справжнім іменем. Тим, яке в паспорті. Хіба ні? — Він зиркнув на Жира.

— Чо-орт! — протягнув той. — Справді! От же лайно собаче!

— Фі! — Піаніст знову гидливо наморщив носа. — Це очевидні речі, азбука. Ви, месьє Попович, маєте міцні позиції у своїй губернії. Але ж тут не ваша вотчина. Хай нікого не боїтеся, у вас є впливові захисники. Та робить своє не страх бути поміченим. Звичка не афішуватися. Хіба ні?

— Саме так. — Жир скреготнув зубами, стиснув рубль у кулаці. — Хто тебе прислав, блощице? — Він став з протилежного боку.

Поки Піаніст говорив, з лиця офіціанта зник лакейський вираз. Він уже не здавався слугою. Погляд став холодним, жорстким, чіпким. В очах читалося розуміння небезпеки й готовність до опору та боротьби. На присутніх дивився бувалий у бувальцях чоловік, тертий книш, стріляний горобець.

— Спершу дізнаємося, хто він. А хто прислав, стане зрозуміло потім.

Лівою рукою одесит торкнувся лиця свого бранця.

Ніхто, навіть сам офіціант, не встиг оговтатися — різким рухом пальці відірвали з-під носа накручені вусики.

Мертвим метеликом впали на килим.

Ще мить — і рука вже сіпала волосся.

— Ай! — не стримався посильний.

— Тут справжнє, — гмикнув Піаніст, розтираючи бутафорські вуса носаком. — Даю вам усім, месьє Жир, погану оцінку за пильність. Ви подбали про місце зустрічі й озброєних бовванів. Але далі ваше піклування про власну безпеку не пішло. Зате я готувався краще. І думав, що помилився. Хто оце, по-вашому?

Різкий рух.

Зойк.

Молодик, якому вивернули руку до хрускоту в суглобі, повільно опустився на коліна.

— На задньому дворі готелю стоїть автомобіль марки «даймлер». Його видно з вікна мого нумера. Це з вашого «люкса» вид набагато кращий. Річ, яку привіз із собою я, ніхто не розшукує. Я вже пояснив, звідки вона в мене. А те, що привезли з собою ви, месьє Жир, дехто шукає.

— Перлина прийшла до мене так само, як діамант — до вас! — Харківський картяр кричав, уже не зважаючи на стороннього й на те, що той дізнався забагато. — Її власник розстався з нею з доброї волі!

— Але чутки ходять, — відрубав Піаніст. — Годі, про це потім. Зараз прошу познайомитися з власником «даймлера». Панове, перед вами — Платон Якович Чечель. Колишній агент кримінальної поліції. Уже два роки, як на вільних хлібах. Виконує приватні доручення тих, хто може добре заплатити за послугу. Ви ж кілька разів навідувались у справах до сонячної Одеси чи як, Платоне Яковичу?

— Я не буду з вами балакати, — процідив викритий посильний.

— Ой, як шкода! — Піаніст картинно закотив очі. — Месьє Попович, ця особа прийшла сюди по ваших слідах. По вашу душу. Ви навіть думки такої не припустили. І ви, — палець націлився на полоненого, — так знахабніли, що вирішили зіграти таку просту виставу. Я в готелі відучора. Невже думаєте, що не знайшов нагоди роздивитися в обличчя всю прислугу? Та вчора автомобіля на задньому дворі не було! Втрачаєте хватку. Голівка від успіху паморочиться, ні, месьє Чечель?

У відповідь — тиша.

— Йому не жити! — просичав Жир.

— Фі! Мокра справа — не наш профіль. І точно не їхній. — Одесит, не послаблюючи хватку, кивнув на парочку охоронців. — Щоб відправити людину на той світ, треба викликати спеціальну особу. І платити їй грубі гроші. Нащо нам у нашому статусі таких гемороїв чи інших непристойних хвороб? Нам прийшов фарт.

— Фарт?

— Фарт, — кивнув Піаніст. — Месьє Чечель не працює на поліцію. Він не мав наміру нашкодити вам чи мені. У нього напевне інша мета. Змусити повернути те, що ви прихопили. Його й того, хто його найняв, не обходить, що ви не крали чорну перлину, а виграли в карти.

— Мені повернули нею великий борг, — вставив Попович.

— Та яка різниця! Ми з вами просто залишимо месьє Чечеля та його компаньйонів ні з чим. Коли ще випаде нагода зганьбити непогрішимого Платона Яковича! І ми обоє постараємося, аби чутки про це побігли наввипередки. Він сьогодні втреться, месьє Жир. Хіба ваші боввани потім трошки намнуть йому боки.

— Чому потім?

— Бо зараз нам треба вирішити, як діяти далі. Я не хочу переносити турнір, то справа честі.

— Господи, пане Лівшиць, про що б ви ще зараз думали!

Піаніст нарешті відпустив руку бранця.

Той одразу почав розтирати вивихнуте плече, і скидалося, що більше нічим не переймався.

— Нехай ваші люди заведуть месьє в мої апартаменти. — Піаніст простягнув вусаневі ключ. — Зв’яжуть, заткнуть рота й сидять там, поки до нього не дійде черга.

— Робіть, як велено, — буркнув Жир.

Охоронці спритно підхопили бранця під пахви, підняли. Він не опирався, дозволив вивести себе, йшов покірно, усім своїм виглядом показуючи: поразку визнає, тримається гідно, не дасть слабини. Коли за ними зачинилися двері, Піаніст двічі повернув ключ у замку.

— Нарешті ми самі.

— А ви ж того й хотіли.

— Бачте, як карта лягає, месьє Жир. Ми б із вами ще довгенько гарикалися.

— Чесно кажучи, ви мене здивували. Я чув про Платона Чечеля,