Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз

Різко підвівшись з-за свого столика, він знову підійшов до шинквасу.

— Чи є тут нагорі кімната, з якої видно вулицю?

— А що, коли й так? — підозріливо запитав Зані.

— Хочу піднятися туди, аби визирнути у вікно.

— Ну, гаразд, — завагавшись, мовив Зані. — Там — кімната Еффі. Вона ще не вклалася спати. Я гукну її. — Він підійшов до дверей у стінці за шинквасом, відчинив їх і пронизливо свиснув. — Агов, Еффі! Ходи-но сюди на хвильку. — А тоді розвернувся до Коррідона. — Що ти хочеш побачити з того вікна?

— Не пхай носа до чужого проса, — коротко відповів Коррідон. — Колись ти, Зані, перейдеш межу зі своїми втручаннями у мої справи.

— Хіба ж то вже й запитати не можна?..

— Стули пельку! — грубо урвав його Коррідон. — Мене вже нудить від твого голосу.

Двері позаду шинквасу відчинились, і з'явилася Еффі. Коли Коррідон бачив її востаннє, їй було лише п'ятнадцять; тоді вона була недоладним, сором'язливим створіннячком із худорлявим нерозвиненим тілом. А Макс таки мав рацію. Як же вона подорослішала за останні три роки, ошелешено думав Коррідон. Якби не її вроджене каліцтво — роздвоєна заяча губа — дівчина була би справжньою красунею.

Побачивши Коррідона, вона густо зашарілася, її очі засяяли від утіхи.

— Привіт, Еффі, не забула мене? — недбало запитав він. Коррідон знав, що Еффі його обожнювала. Він назавжди завоював цю дівчину, і це не вартувало йому жодних зусиль — він-бо просто запропонував їй щось на кшталт своєї жартівливої дружби.

Шість років тому Зані знайшов її надворі коло клубу. А оскільки вона відмовлялася розповідати про своїх батьків, походження та про те, де живе, той здогадався, що дівчинка втекла з дому. Вона була бридким маленьким створінням, голодним і брудним, а з-під її розщепленої надвоє губи видніли два великих зуби. Та Зані метушитися не став. Йому тоді була потрібна людина, яка допомагала би на кухні, тож, оскільки ніхто не заявив своїх батьківських прав на цю дитину, Зані забезпечив дівчинку домом і заходився експлуатувати її так само, як і решту своїх працівників.

— Вітаю, містере Коррідон, — сказала вона й зніяковіло позадкувала.

Зані спостерігав за її збентеженням із глузливою посмішкою. Він уважав вельми кумедним те, що Еффі закохана у Коррідона.

— Відведи його нагору, до своєї кімнати. Йому кортить визирнути з вікна. Хутко!

Коррідон подався слідом за Еффі до тьмяно освітленого коридору. Зачинивши за собою двері та відмежувавшись від звуків музики та шепоту голосів, він схопив дівчину за руку та притягнув її до себе.

— Ну то як, Еффі, чи рада мене бачити? — запитав Коррідон, усміхаючись до неї. — Закладаюся, ти вже геть-чисто про мене забула, хоча й удаєш, ніби це не так.

— О, ні, я вас не забула, — затамувавши подих, заперечила вона. — Не забула, правда. Я би ніколи не змогла. Та я вже й не сподівалася, що ви колись повернетесь.

— Ну, як бачиш, ти помилялася. Мені тебе бракувало, Еффі, — і, тримаючи її на відстані простягнутої руки, він з подивом збагнув, що таки справді за нею скучив. — А ти ніби подорослішала за одну ніч. Овва, та ти справжня красуня!

Вона поквапливо прикрила губи долонею.

— Не варто вам таке казати. Це неправда.

— Та то пусте. Знаєш, з часом цьому можна буде зарадити. — Йому сяйнула раптова ідея, і, анітрохи не подумавши про наслідки, він провадив далі: — Я знаю одного чолов'ягу, який може це виправити. Ти би хотіла це зробити, правда? Коли я дістану достатньо грошей, ми зможемо усе залагодити. Чекати доведеться недовго. Либонь, із місяць.

Одначе, щойно бовкнувши це, Коррідон усвідомив, що насправді все не буде аж так просто. Він повсякчас мав клопіт через ці свої навіжені та нестримні добрі поривання. Приміром, минулого тижня він дав бабусі, яка продавала букетики білого вересу, п'ятифунтову банкноту лишень для того, щоб побачити ошелешений вираз її обличчя. А згодом того самого вечора він помітив молоду, вбого вбрану пару, яка стояла під театром на Стренді[10], тужливо розглядаючи світлини балетної трупи. Тоді Коррідон купив два квитки на місця у бельетажі, віддав їх молодятам і пішов собі, задоволено шкірячись від вигляду їхніх щасливих облич.

Але цього разу йому так задешево не відбутися, і він засмутився, побачивши з виразу обличчя дівчини, що вона йому повірила. І зараз він пригадав, що її віра в усе, що він їй говорив, була просто приголомшливою. Упродовж війни, коли Коррідон квартирував у Лондоні, більшу частину свого вільного часу він проводив у клубі «Аметист» і, неабияк дратуючи цим Зані, регулярно навідував кухню й теревенив з Еффі, допомагаючи їй мити посуд. Спочатку він робив це з жалощів, а ще йому було приємно відчувати, що він робить добру справу. Та їхня приязнь у жодному разі не була однобокою. На свій подив Коррідон усвідомив, як багато для нього значить ця дівчина, чи, радше, та прихильність, з якою вона до нього ставилась. Якось Еффі сказала йому, що молиться за нього щоночі. Він тоді ще посміявся з неї. Та просто дивовижно, як думка про ті щирі молитви допомагала Коррідонові, коли він був у руках гестапо. Еффі була єдиною людиною, якій було не начхати на те, що з ним станеться, а кожному з нас потрібна така людина. Навіть якщо ви кепкуєте з молитов і покладаєтеся виключно на власні сили, та рано чи пізно ви відчуєте потребу в якомусь якорі. Чоловікові хтось потрібен — навіть якщо цей хтось — лише Попелюшка із заячою губою. Та довіра, яку Еффі відчувала до Коррідона, зворушила у ньому вже майже забуту самоповагу.

Вона дивилася на нього з напруженим очікуванням.

— Один місяць? — Таким поглядом собака дивиться на кістку, до якої годі дотягнутися. — О, ні, це було би неправильно.

— Ну, може, шість тижнів. Не знаю напевне. Усе залежить від грошей. У всякому разі на це має піти не більше кількох місяців, — промовив він різко, сердитий сам на себе. Операція могла коштувати сто фунтів, а могла й усі двісті. Коррідон і