Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз

— Та він постійно тут буває, — сказав Зані, вибачливо знизуючи своїми огрядними плечима. — Але тебе не згадував. Відколи ти поїхав, його підвищили на службі. Тепер він детектив сержант, щоб ти знав.

Отже, люди, що таємно його переслідували, були не з поліції. Якби поліціянтів цікавили його пересування, вони могли би запитати про них у Зані. Власник клубу «Аметист» служив одночасно двом панам. Мало кому було відомо, що Зані передавав поліції інформацію. Та Коррідон знав. Він узяв собі за правило дізнаватися про подібні речі. Це був найпевніший спосіб, який дозволяв уникати халепи.

— Мною зацікавились якісь люди, — мовив Коррідон. — Переслідували мене потайки цілий день.

— Ну, тебе це не мало би аж надто непокоїти. Я чув, що гестапо полювало на тебе цілих два роки. І, зрештою, вони тебе так жодного разу і не впіймали, чи не так?

— Одного разу таки впіймали, — сказав Коррідон, і його обличчя застигло. — Але це інша справа. Я хочу знати, що відбувається. Маєш якісь думки щодо цього?

— Хто, я? Чого б це? Цими днями я не чув анічогісінько.

Якусь мить Коррідон уважно вивчав темні негроїдні риси, а тоді знизав плечима.

— Ну гаразд, забудь про це. Я сам усе з'ясую. — Він допив віскі, заплатив за нього й відсунув свій стілець. — Я ще трохи тут посиджу. Збіса вже дошкульний дощ надворі.

— Роби, як тобі до вподоби. Ти ж бо знаєш, що можеш залишатися тут, скільки тобі завгодно. Може, хочеш дівчину?

— Я вже переріс той вік, коли волочаться за жінками, — відказав Коррідон із цинічною посмішкою. — Крім того, бачив я твоїх дівчат... не для мене, дякую. — Він відійшов від шинквасу й зупинився коло піаніно, свідомий того, що більшість чоловіків і жінок за столиками продовжують із прихованою цікавістю спостерігати за ним.

— Привіт, Максе, — сказав він піаністові.

Піаніст продовжував грати. Не ворушачи губами, він промовив до Коррідона:

— Привіт.

Коррідон задивився на пальці, що літали над клавішами, і на грубуватих рисах його обличчя з'явився зацікавлений та ввічливий вираз. Тим завсідникам, які спостерігали за ним зараз, могло здатися, ніби він завмер, зачарований майстерною технікою виконавця.

— Маєш якісь новини, Максе?

Макс почав грати «Ніч і день»[5]. Його худорляве обличчя скривилося, неначе ця мелодія навіювала йому болісні спогади.

— Була одна дівчина, що питала про тебе, — сказав він, і досі не поворухнувши губами. — Заходила сюди три ночі тому в товаристві Крю.

Коррідон струсив з цигарки попіл і продовжував задивлятися на пальці, що літали понад клавішами піаніно.

— І хто то була?

— Аби ж я знав. Раніше вона сюди не заходила. Схожа на іноземку; молода, чорнява, має великі очі, була вбрана у чорний светр і штани. Звати її Жанна. Скидалося на те, що Крю її боявся.

— Чого вона хотіла?

— Питала мене, чи знаю я, де ти живеш і чи ти, бува, не з'являвся тут нещодавно. Я сказав, що не знаю і що давно тебе не бачив.

Коррідон неуважно кивнув.

— Щось іще?

— Ще сказала, що як я повідомлю Крю, коли ти тут з'явишся, то вона заплатить мені п'ять фунтів.

— П'ять фунтів? — Коррідон здійняв брови. — Ліпше мені побачитися з Крю.

— Мене у це не вплутуй.

— Авжеж. Ну, дякую тобі, Максе. Я все відшкодую.

— Та щодо цього я не хвилююся, — відказав Макс і відсунув свого стільця, поставивши його під кутом. — Я вже думав, що ти щез назавжди. Еффі дуже тішитиметься, коли побачить тебе знову.

Коррідон вишкірився.

— Як вона, Максе?

— Виросла. Якби не її губа, я вже мав би певні думки щодо неї. Таку вже фігурку нині має, ну достоту як у Ґрейбл[6]. Просто дивовижно, наскільки вона подорослішала.

Коррідон видобув із кишені п'ятифунтову банкноту і запхав під кришку піаніно.

— Тримай язика на припоні й надалі, Максе, — озирнувся він, відходячи.

А Макс тим часом перейшов із мелодії «Ніч і день» на «Чоловік, якого я кохаю»[7] та гучно видихнув крізь свої тонкі ніздрі.

З

Крю... Коррідон геть про нього забув. Він не бачив Крю уже чотири роки. Тепер його думки поверталися до минулого та викликали в пам'яті образ високого, жінкоподібного Крю з гладким білявим волоссям і червоною гвоздикою у бутоньєрці бездоганно скроєного костюма. Постать Крю завжди була оповита таємницею. Ніхто не знав, як він заробляє гроші. Одні казали, ніби Крю живе за рахунок жінок, інші стверджували, буцімто він поліційний інформатор, а найдобріші язики подейкували, що він просто має приватний прибуток[8]. Хай там як, а Крю ніколи не працював і зазвичай його можна було зустріти затемна, коли він ошивався вулицею Пікаділлі чи підпирав шинкваси у шикарних пабах на Лестер-сквер. Поміж людей Крю не мав доброї слави; він був чоловіком, якому ніхто не довіряв.

Хоча Коррідон і знав Крю в обличчя, та спілкувався з ним лише один-єдиний раз. Було це за грою у покер. Коррідон впевнено вигравав партію за партією, допоки Крю не увійшов у гру, і вже тоді йому перестало щастити. А коли карти здали втретє, Коррідон упіймав Крю на махлюванні та, не гаючи часу, вгатив йому по голові пивною пляшкою, залишивши на чолі суперника подовгастий чотиридюймовий[9] шрам. Можливо, Крю ще й досі має на нього зуб за той випадок? Проте Коррідонові, який ніколи ні на кого довго не ображався, видавалося вкрай дивним, що хтось може чотири роки пам'ятати заподіяну кривду; а втім, деякі люди на таке здатні. Якщо Крю має намір звести порахунки, він може становити для Коррідона небезпеку. Цей Крю мав неабиякий хист до втручання у чужі справи.

Але хто була та дівчина? Коррідон замислено сидів за столиком у кутку зали. На стільниці перед ним стояла нова склянка віскі, і він помічав, що на нього крізь оповиту клубами диму залу дивиться Зані, а чоловіки та жінки за іншими столиками ще й досі ведуть про нього балачки. Хто вона така? Схожа на іноземку; молода, чорнява, має великі очі. Коррідон навмання шукав подібний образ у своїй пам'яті, одначе жодна з численних жінок, яких він будь-коли знав, не відповідала наведеному опису. Були