Меллорі - Джеймс Хедлі Чейз
Сидячи та вдивляючись у дівчину та Яна, Коррідон зізнався собі, що гадки не має, що відбувається. Його неабияк турбував пістолет. Він відчував, що чоловік у чорному береті щомиті може натиснути на гачок, і якщо той таки вистрілить, ця дівчина навіть оком не змигне. Вони нагадували Коррідонові людей, з якими йому доводилося працювати у Франції в часи війни; фанатиків, які належали до підпільного руху спротиву, що без роздумів приносили себе в жертву і без жалю вбивали. Ці двоє були небезпечні; але Ренлі — не такий. Він був людиною зовсім іншого ґатунку. Коррідон ніяк не міг збагнути, чому Ренлі зв'язався з оцими двома. Ренлі припав йому до душі. Під час війни Коррідонові зустрічалося у війську чимало подібних чоловіків; усі вони були надійні та хоробрі люди, які виконували свою роботу та без зайвої метушні здобували медалі, не втрачаючи життя.
Дівчина підсунула стілець із прямою спинкою та сіла за столом навпроти Коррідона. Ян стояв за нею, цілячи з маузера у груди Коррідонові, а очі його були невиразні та безживні, неначе двійко устриць у стулках своїх черепашок.
— Чи відповісте ви мені на декілька запитань, які стосуються вашої особи? — зненацька запитала дівчина. Вона поклала руки на стільницю, зчепила пальці та дивилася просто Коррідонові у вічі.
— І чого б то я мав на них відповідати? — вимогливо запитав він, свідомий того, що йому погрожують пістолетом. — Що це ще за вигадки? За кого, в біса, ви себе маєте?
Обличчя Жанни закам'яніло. Вона аж ніяк не була дівчиною того типу, яку можна залякувати та на яку можна кричати, але Коррідону було до того байдуже. Що сильніше він її розлютить — то ліпше. Він добре знав, як давати раду з розлюченими людьми.
— Нам потрібна людина для певної... роботи, — сказала вона, повагавшись із вибором слова та спохмурнівши. Дівчина вільно розмовляла англійською, проте час до часу зупинялася, добираючи потрібне слово. — Та насамперед ми хочемо пересвідчитися, що ви — саме та людина, яка нам потрібна. Ми не можемо дозволити собі помилятися.
— Мені не потрібна робота. Ви марнуєте мій час.
— Хіба вам не потрібні гроші? Ми добре заплатимо.
Він глузливо посміхнувся.
— Наскільки добре?
Вони дивилися одне на одного через стіл, і Коррідон збагнув, що їх розділяло дещо набагато суттєвіше, ніж оця стільниця; між ними зяяла прірва, через яку годі було перекинути місток. Коррідон не міг пояснити цього відчуття; то був радше інстинкт. Була у ній жорсткість, яка не залишала місця для жалю, любові та доброти й попри усю її статуру та зовнішність робила Жанну позбавленим статевих ознак об'єктом. Коррідон не міг навіть уявити, що до цієї дівчини можна залицятися та кохати її. Вона була безстатева, неначе манекен у вітрині крамниці, й він запитував себе, що таке могло з нею трапитися, аби зробити її такою.
— Можливо, тисячу фунтів, — спокійно мовила вона.
Коррідон поглянув на одяг дівчини, на Янів пошарпаний тренчкот, на його брудні руки та засміявся:
— Аякже, наголос на слові «можливо».
— Ми заплатимо вам тисячу фунтів. Половину — зараз, другу половину — коли роботу буде зроблено.
Він зрозумів, що Жанна не жартує. Це його неабияк здивувало. Тисяча фунтів — це величезні гроші. Така сума пробудила його цікавість.
— Що це за робота?
— Чи відповісте ви спершу на декілька запитань, які стосуються вашої особи? — відповіла Жанна запитанням на запитання. Вона була спокійна та рішуча. Ця дівчина явно звикла укладати угоди та добиватися того, чого хотіла.
— Які саме запитання? — вишкірився Коррідон, даючи дівчині зрозуміти, що наразі він дозволяє їй здобути маленьку перемогу. Хай там як, а ця справа пробудила його цікавість.
— Ви — Мартін Коррідон; вам тридцять три роки; самотній, родичів не маєте. Усе так?
— Саме так. — Він потер рукою підборіддя та перевів погляд з дівчини на Яна, який у відповідь втупився у нього своїми очима, позбавленими жодного виразу. Поляк опустив пістолет і зараз тримав його збоку, так, що його не було видно.
— Ви ніколи не затримувалися надовго на жодній роботі, чи не так? — провадила Жанна. — Ви бралися до будь-якої праці; заробляли собі на життя усіма можливими способами. Почали з того, що продавали місцевим пабам музичні автомати та пінбольні столи. Тоді вам було сімнадцять років. Згодом ви стали боксером і мандрували країною, виступаючи на ярмарках. У віці між двадцятьма трьома та двадцятьма п'ятьма в вашому житті тривав період неробства. Тоді ви заробляли достатньо грошей, граючи у більярд. Згодом ви стали гідом і возили групи американських туристів Парижем і Берліном. Ви вільно розмовляєте французькою та німецькою. Коли ця робота вам, зрештою, набридла, ви влаштувалися охоронцем до одного заможного американського дивака, який втелющив собі в голову, ніби хтось замовив його вбивство. Це відбувалося у довоєнні роки. Усе правильно?
— Одне-два моїх заняття ви проґавили, та це пусте, продовжуйте, — сказав їй Коррідон. Він був вражений, однак старався цього не показувати.
— До тих занять я невдовзі дійду, — сказала дівчина, опустила погляд на свої руки, поміркувала якусь мить, а тоді підвела очі: — 1938 року певна особа, пов'язана з британським Форін-офіс[17], найняла вас для того, щоби викрасти документи у посла однієї недружньої країни. Ті документи були життєво важливі для вашого уряду, проте вас застерегли — якщо під час виконання цього завдання вас упіймають, то ви не зможете очікувати на захист з боку ваших державців. Ви погодилися викрасти ті документи за триста фунтів. Та, поки ви відкривали сейф, вас зненацька заскочив секретар посла. — Жанна зробила паузу, знову поглянула на свої руки, а відтак спокійно продовжила. — І ви його вбили.
Коррідон задумливо погладив щоку. Зараз його очі дивилися кудись удалечінь, немовби він і не слухав того, що розповідала Жанна.
— Вас бачили, коли ви тікали з посольства, та вам вдалося відірватись від переслідувачів і доправити документи замовникові. Два
