Утриманка для мільярдера - Джулія Ромуш

З його кабінету я виходжу на негнучких ногах. Здається, я отримала те, за чим приходила. Намагаюся не думати про те, що я створила. Не аналізувати, щоб остаточно не зрозуміти, наскільки це все жахливо. Не думати про те, як він на мене дивився. Як розмовляв і яким тоном вимовив останню фразу. Я не знаю, чого від нього чекала. Що він буде не таким грубим? Що моя пропозиція його потішить?

Злюся на себе саму за те, що навіть зараз я залишаюся настільки наївною і дивуюся цілком логічному розкладу.

- Міс Еванс? - Виходжу з власних думок тільки тоді, коли чоловічий голос до мене звертається. Тут же роблю крок назад. Я не знаю цього чоловіка, а завдяки недавнім подіям новим знайомствам я не рада. З побоюванням оглядаю його поглядом. Він одягнений в чорний діловий костюм, на очах чорні окуляри, а в вусі здається навушник. Він скидається на охоронця з якого-небудь бойовика, але він все одно не вселяє мені довіри.

- Що вам потрібно? - Різко ставлю питання, тому що в останній раз, коли до мене ось так підходили, мене схопили за шкірку і запхали в автомобіль. Саме так я познайомилася з чоловіком, який зараз перетворює моє життя в пекло.

- Я водій містера Барнса, мені велено відвезти вас в його будинок. - І не чекаючи моєї відповіді він розвертається і прямує до чорного джипу, який припаркований прямо перед входом в будівлю. А я все ще сумніваюся, хвилювання накриває з головою, думки починають плутатися, і я не можу зосередитися на чомусь одному. Мені страшно. Страшно, що чекає мене далі. Я не сумніваюся, що цей здоровань і справді водій Річарда. Я приймаю рішення, тому що мені здається, що присівши зараз в цей автомобіль я переступлю якусь грань. Ту, після якої нічого не можна буде змінити. Але хіба не за цим ти до нього приходила? Не цього від нього хотіла?

Внутрішній голос волає, а я нерішуче кусаю губи. Ніяк не можу зважитися. Але чи так, чи я потраплю в лапи чудовиську, який не гребує ніякими маневрами.
Тому я роблю крок вперед і йду. 

Все здається жахливо диким і часом мені навіть не віриться, що все це відбувається зі мною. Бувають такі моменти, як ніби я бачу все це з боку. Себе та інших людей, події, які розгортаються навколо. Попереду мене чекає невідомість і мені залишається тільки здогадуватися на що перетвориться моє життя.

- Їхати пів години, - для чогось попереджає мене водій, - економку поставили до відома про ваш візит.

- Дякую, - мимрю й втискаюся в вікно.

Поки ми їдемо, мене ніхто не чіпає. Водієві явно я не цікава як співрозмовник або це субординація. Все б нічого, можливо я навіть змогла б розслабитися, якби дещо не відбулося. Останнім часом я неправильно реагувала на будь-яке повідомлення мого мобільного телефону. Так вийшло і цього разу. Коли у мене завібрував мобільний, моє серце пропустило удар. Я накрутила себе до такої міри, що мені вже здавалося, що ніякі гарні новини прийти не могли. Будь-яке повідомлення мене лякало. Не можу сказати, що це було необґрунтовано. На підтвердження моїх припущень я прочитала повідомлення. Воно було від того виродка.

"Виявляється, ти дуже погана сестра. Зовсім не турбуєшся про долю свого брата."

Начебто нічого такого, але якщо знати, хто надіслав мені це повідомлення, то в ньому було не просто загроза, а обіцянка перетворити моє життя і життя мого брата в пекло. Але тільки ще б знати, де був мій брат.

Я з силою стиснула телефон, намагаючись стримати сльози, які рвалися назовні. Емоції були мені не підвладні, і я нічого не змогла з собою зробити. Мене накривала легка істерика і безвихідь. Я не бачила світла в кінці тунелю. Моє життя звелося до того, що я вибирала менше зло. Це здавалося мені неправильним і несправедливим. Чому все це випало на мою долю?

Через хвилину я вже схлипувала, а через дві просто ридала. Мене трясло і я не могла зупинитися.

- З вами все в порядку? - В дзеркало заднього виду на мене дивився стурбований водій. Начебто нічого розумнішого не міг запитати. Я ледь дихаю, ніяк не можу нормально зробити вдих. Хіба по мені не видно, що нормально не все? Нічого не нормально. Навіть відповідати на це не вистачило сил, мій стан ставав тільки гірше.

Я не звертала уваги ні на що й особливо не відразу розумію, що машина зупинилася. Водій вискочив назовні й почав комусь телефонувати. Паралельно він підійшов до дверей з мого боку і, відкривши їх, ривком витягнув мене з салону.

В динамік телефону я чую гудки й поки оглядаюся навколо, на тій стороні хтось знімає трубку. Через власні схлипи я все ж впізнаю голос чоловіка й смутно, але розбираю те, що говорить йому водій. Якщо коротко, то: вона з котушок злетіла. Істерика. Плаче.

- Доїхали нормально. Вже біля будинку. Ні, ні з ким не контактувала.

- Дізнайся причину, - чую як гарчить в трубку Річард. Він дуже злий і це породжує новий напад паніки й відчаю.

Мозок сам приймає рішення бігти без будь-яких на те причин. Мені просто потрібно. Не знаю чому, але здається, якщо я опинюся зараз в іншому місці, неважливо в якому, мені стане легше. Звичайно, це дурниці, але хіба я можу в такому стані адекватно міркувати?!

- Стій! - Кричить мені услід водій і тут же наздоганяє мене, хапає за талію і тягне в будинок.

Спроби вирватися з його лап мене вимотують, тому я, знесиливши, заспокоююся. Точніше, я вже не ридаю і не тремчу, я починаю приходити в лють і спрямована вона зараз на ні в чому не винну людину.

- Що з вами сталося? - Мужик поки ще намагається все дізнатися і залагодити в форматі діалогу.

- Я хочу піти!

- Підете, як тільки відповісте на моє запитання.

- Мені немає чого сказати, пропустіть мене, - зачіпаючи водія плечем, я мчу у напрямку до дверей, але він хапає мене за руку.

- Ви можете бігати куди завгодно, але в межах цього будинку. Наказ містера Барнса. Мені так само доручено дізнатися, що сталося. Або по-хорошому, або по-поганому.

- Ти мені нічого не зробиш, - тільки я поняття не маю на що здатна ця людина і якими повноваженнями його наділив Річард.