Утриманка для мільярдера - Джулія Ромуш
Дихати стає складно. Таке відчуття, що в горлі застряг ком. Я лише можу робити маленькі й швидкі вдихи. Очі розкриті настільки, що здається я не зможу навіть моргнути. Я не очікувала побачити його так рано. Не думала, що буду в такому вигляді. Абсолютно розгублена й оголена.
- Вибач ... - Вимовляю хрипко і тут же машинально проходжуся язиком по губах. І цим привернула його увагу до мого обличчя.
Він робить крок вперед, а я машинально відступаю. Я розумію, що поводжуся нерозумно, але нічого не можу вдіяти з тим, що мені страшно. Я переживаю і нервую настільки, що здається ще трохи й просто впаду.
- Моє плаття забруднилося, і я його запрала. Я думала, що воно встигне висохнути до твого приїзду ... А поки я хотіла позичити твою сорочку ...
Ковтаю і роблю останній крок, впираюся спиною до шафи, більше відступати нікуди.
- Мені так подобається більше, - його погляд знову падає на мої груди і я, почервонівши до кінчиків вух, тут же їх машинально прикриваю руками. Куточок його губ смикається в усмішці, його веселить все, що відбувається. - Що таке? У моєму кабінеті ти була куди сміливіше.
Так, ще пару годин тому я була готова роздягтися прямо в його кабінеті. Я була готова до будь-якого розкладу. Але зараз виникла скутість і сором.
Я хапаюся за його слова як за соломинку. Він сам почав цю розмову, значить повинен бути готовий відповідати на питання. Набираюся сміливість, і задерши підборіддя дивлюся прямо в його очі.
- Ти так і не дав відповідь на мою пропозицію. - Хочу вимовити це рівним голосом, але виходить хрипло і плутано. Хвилювання дає про себе знати.
- А яка була пропозиція? - Його брова запитально вигинається, а я починаю злитися. Адже він грає зі мною. Спеціально це робить, йому подобається дивитися на мою реакцію.
- Мені потрібна допомога ...
- Це прохання, а не пропозиція, - він підходить впритул, в ніздрі вбивається його запах. Не парфуму або гелю для душу, а його особистий аромат. Здається, що зараз почне крутитися голова.
- Я хочу стати твоєю коханкою, - вимовляю і сама свій голос не впізнаю. Ніби й не я говорю. Інша людина.
- Утриманкою, - поправляє мене. Від звуку його голосу на шкірі з'являються морозні мурашки. Я хотіла прикрасити дійсність, але він не дає мені цього зробити.
Лише киваю у відповідь. Тут навіть сперечатися немає з чим.
- Ти згоден?
- Ти знаєш, що робить утриманка? - Його рука торкається мого обличчя, повільно ковзає до шиї, від чого тіло починає тремтіти. - Ніколи раніше він мене не торкався, а тим більше так ...
- Догоджають, доставляють ... - Голос зрадницьки тремтить, але Річард не дає мені закінчити.
- Вони стають іграшкою в руках господаря. А іграшки часто ламаються, - його слова змушують мене замерзати зсередини. - Не боїшся, що я тебе зламаю? - Його пальці змикаються на моєму горлі й змушують затримати дихання.
- Боюся, - відповідаю чесно. Ця розмова перетікає зовсім в інше річище і мені стає моторошно.
- Правильно робиш.
Його пальці обпалюють шкіру, здається, що вони залишають опіки. Я підіймаю погляд і стикаюся з його потемнілими очима. Вони настільки темні й настрашливі, що я мимоволі смикаюся назад, але він лише сильніше фіксує мою шию.
- Не залякуй мене. Я все одно не передумаю.
- Так навіть цікавіше. Тоді приступай ...
