Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

осіб, з якими йому доводилося зустрічатись. За основу цих описів правили власні спостереження та поліційні справи. Десь раз на місяць він створював опис однієї людини, а вже існуючі доповнював новими фактами. Нові доповнення й характеристики добряче затуманювали втомлені дівочі голівки. Та незважаючи на це, вони сиділи біля ніг Мокка, вдивлялися в його круглі очі й відчували, як у клієнтовій душі здіймається хвиля щастя.

Дійсно, кримінальний радник Мокк був щасливим і, виходячи зазвичай близько третьої ночі, робив дівчатам невеличкі подарунки, а сонному портьє давав на чай. Моккове щастя відчував навіть візник, що відвозив його тихою о цій порі Ґрюбшенер-штрасе до солідної кам’яниці на Редіґер-пляц, де радник засинав обіч дружини, слухаючи цокання годинника й вигуки візників та молочарів.

На жаль, у ніч з 12 на 13 травня 1933 року радник Ебергард Мокк не зазнав щастя в обіймах дівчат мадам ле Ґеф. Він саме розігрував цікавий сицилійський захист, коли мадам делікатно постукала у двері.

За мить вона постукала ще раз. Мокк засопів, запнув халата, підвівся й відчинив двері. Його обличчя було позбавлене емоцій, але мадам знала, що відчуває чоловік, якому хтось перебиває вишукану еротично-шахову забаву.

— Любий пане раднику, — власниця клубу вирішила обійтися без зайвих, на її думку, перепросин. — Унизу на вас чекає ваш асистент.

Мокк ґречно подякував, швидко вбрався за допомогою послужливих одалісок (одна зав’язувала краватку, інша застібала брюки й сорочку), вийняв з портфеля дві невеличкі коробки цукерок і попрощався з безутішними шахістками. Кинув «на добраніч» мадам, збіг униз сходами і з розгону наскочив на свого асистента Макса Форстнера, що стояв у холі, спершись на кришталевий абажур торшера. Кришталеві підвіски застережливо задзеленчали.

— Баронесу Марієтту фон дер Мальтен зґвалтовано й убито, — видушив із себе Форстнер.

Мокк збіг східцями ґанку в подвір’я, впав на сидіння чорного «Адлера», дещо заголосно захряснув двері й запалив цигарку. Форстнер квапливо сів за кермо й увімкнув двигун. Рушили мовчки. Перетнули міст через Слензу. Нарешті Мокк зібрався з думками.

— Як ви мене тут розшукали? — запитав радник, уважно роздивляючись мур комунального цвинтаря, що пропливав праворуч. На тлі неба виразно стримів трикутний фронтон крематорію.

— Про ваше місцезнаходження, пане раднику, мені повідомив пан кримінальний директор, доктор Мюльгауз. — Форстнер стенув плечима, наче хотів цим сказати: «Усім відомо, де Мокк буває по п’ятницях».

— Не дозволяйте собі подібних речей, Форстнере, — Мокк уважно глянув на нього, — поки ви лише мій асистент.

Це пролунало погрозливо, але не справило на Форстнера жодного враження. Мокк не зводив погляду з його широкого обличчя («мала, товста, руда тварюка») і вже вкотре вирішив, усупереч здоровому глуздові, знищити нахабного підлеглого.

Це було не так легко, бо Форстнера прийнято до кримінального відділу водночас із приходом нового президента поліції, фанатичного нациста обер-групенфюрера СА[6] Едмунда Гайнеса. Мокк дізнався, що його асистентові протегує не лише Гайнес. Він може похвалитися гарними стосунками із самим новим обер-президентом Сілезії, Гельмутом Брюкнером, якого нацисти призначили невдовзі після того, як виграли вибори до Рейхстагу. Але радник працював у поліції майже чверть століття й знав, що знищити можна будь-кого. Доки він мав владу, доки шефом кримінального відділу був старий масон і ліберал Гайнріх Мюльгауз, Мокк міг не допускати Форстнера до важливих справ і відсилати його, наприклад, переписувати повій під готелем «Савой» на Тауенцін-пляц або перевіряти документи в гомосексуалістів під пам’ятником імператриці Августі на променаді біля школи мистецтв. Найдужче Мокка дратувало те, що йому не було відомо про жодні Форстнерові слабинки — його справа була чиста, а щоденні спостереження підказували тільки одну стислу характеристику: «тупий служака». Щоправда, близькі стосунки з Гайнесом, про якого скрізь знали як про педераста, викликали в Моккові невиразні підозри, хоча цього було замало, аби підпорядкувати собі того «жучка» — агента Гестапо Форстнера.

Вони доїжджали до Зоннен-пляц. Місто вирувало внутрішнім життям. Скреготів, повертаючи, трамвай, що віз робітників другої зміни з фабрики Лінке, Гофманна і Ляухгаммера, миготіли газові ліхтарі. Завернули праворуч, на Ґартен-штрасе. Біля ринку тіснилися підводи з картоплею й капустою, сторож сецесійної кам’яниці на розі Театер-штрасе, лаючись, ремонтував ліхтар біля брами. Двійко п’яних студентів зачіпало повій, які гордо прогулювалися з парасольками під концертним залом. Проминули салон автомобілів Коченройтера і Вальдшмідта, будинок Сілезького ландтагу й кілька готелів. З нічного неба сіявся дрібний імлистий дощик.

«Адлер» зупинився навпроти головного вокзалу на Тайхеккер-штрасе, біля лазні. Мокк і Форстнер вийшли з машини. Їхні плащі й капелюхи вкрилися водяним пилом, мжичка осідала на Моккову темну щетину й гладко поголені щоки Форстнера. Спотикаючись об рейки, вони перейшли на бічну колію. Довкола стояли поліцейські в мундирах і залізничники, збуджено обговорючи те, що сталося. Якраз надходив, характерно накульгуючи, поліційний фотограф Гельмут Елерс.

До Мокка наблизився старий поліцейський з гасовою лампою. Його присилали у випадку особливо жахливих злочинів.

— Кримінальний вахмістр Еміль Коблішке з’явився, — звично відрапортував він, хоч у цьому й не було потреби. Радник добре знав своїх підлеглих. Коблішке долонею затулив цигарку й уважно подивився на Мокка.

— Там, де опиняються пан радник і я, мусить бути щось страшне, — він очима вказав на вагон-салон, на якому видніла табличка «Берлін-Бреслау». — А тут дуже страшне.

У коридорі салону всі троє обережно переступили через тіло залізничника. Той лежав на підлозі, на спухлому обличчі застигла маска болю. Слідів крові не було. Коблішке схопив труп за комір і посадовив його. Голова залізничника схилилася набік, а коли поліцейський розстебнув комір мундира, Мокк і Форстнер схилилися над спиною потерпілого.