Дякувати гарбузам - Тая Стрельцова

— Ого! Наталко, якщо ти накупила гарбузів і на наступний рік, мушу тебе засмутити: вони не долежать! — засміялась Уляна, побачивши повен багажник гарбузів.

— Пожартувала? А тепер допомагай, — всміхнулась Наталя.

— Допоможу, звісно, але, справді, навіщо стільки?

— Марина вчора подзвонила. Сказала, що не розрахувала необхідну кількість гарбузів для оформлення фотозон, тому терміново треба вирізати ще. Тож налаштовуйся допомагати.

— Ясно, — зітхнула Уляна, беручи два гарбузи в руки.

— Не треба так тяжко зітхати, готові вироби Марина забере сама.

— Це добре. О! До речі, забула сказати, — обернулась біля дверей, — тебе вчора шукали.

— Хто?

— Твоє перше кохання, — широко посміхнулась Уляна.

— Що? Віталій приходив? — здивувалась.

— Так. Сказала, що в тебе вихідний. Він спитав, коли ти будеш, — розповідала подруга, піднімаючись сходами на другий поверх у майстерню..

— Що він ще казав?

— Нічого. Номер телефону просив. Я дала візитівку магазину. Але, здається, він розраховував на особистий телефон.

Дуже дивно. Не очікувала, що Віталій почне шукати зустрічей.

— Шкода, що у вас з ним не склалось. Такий симпатичний чоловік…

Після майстер-класів за чашкою кави розповіла подрузі, чому вони розійшлись.

— Пізно шкодувати, — зітхнула, поставивши гарбузи на стіл.

— Мені треба перепочити, — глянула жалібно подруга, поставивши і свої гарбузи.

— Ніколи відпочивати. Ти бачила, скільки їх там? Ходімо! — потягнула за руку Наталя.

— Ми їх до вечора носитимемо, — хникала Уляна.

— Добрий день!

Дівчата аж остовпіли від несподіванки, спустившись з другого поверху. На порозі їх магазину стояв Віталій.

— Добрий день! — привітались майже одночасно.

І така незручна пауза повисла. Кожен з присутніх не знав, що говорити і куди себе подіти. 

Першою спохватилась Уляна:

— Я так розумію, ви до Наталі? — всміхнулась Віталію. — Ви тут поговоріть, а я займусь гарбузами, — сказала вже Наталці, вихвативши в неї з рук ключі від авто, і швидко пішла на вулицю.

— Я невчасно? — спитав розгублено.

— Все нормально. У нас раптом незапланована робота з’явилась. Але це добре.

— Робота? А я хотів тебе на каву запросити.

— На каву? — перепитала.

Яка ще кава? В голові не вкладалось! Хоча… Може, як старі знайомі?

— Я б залюбки, Віталь, але в мене повен багажник гарбузів, — кивнула в сторону авто, яке було видно через скляні двері.

— О! То я можу допомогти.

— Ні, я ні на що не натякала! — зніяковіла.

— Все нормально. Добре, що я саме зараз тут опинився.

Рішуче пішов на вулицю. І Наталка разом з ним.

— Давайте їх мені, — забрав гарбузи в Уляни. Куди нести?

— Зараз покажу, — пішла вперед Наталка.