Грішна - Тесс Геррітсен

зняла вовняні рукавиці, вдягла латексні. Вони не захищали від холоду, і пальці швидко задубіли, поки вона розгортала шар мусліну. Із тканини випало два камені завбільшки з кулак. Наступний шар був такий само мокрий, але не брудний. То була вовняна ковдрочка бірюзового кольору. «Саме в такі загортають немовлят, — подумала Мора. — Щоб їм було тепло й спокійно».

Пальці вже зовсім заніміли, рухалися незграбно. Вона відгорнула край ковдри, побачила ніжку. Крихітну, майже лялькову, синювато-мармурову.

Цього було достатньо.

Вона накрила немовля простирадлом. Підвелася, подивилася на Ріццолі.

— Його треба відвезти до моргу. Там і закінчимо розгортати.

Детектив ледь помітно кивнула, мовчки дивлячись на крихітний згорток. Мокра тканина вже почала вкриватися кригою під холодним вітром.

Тишу порушив Фрост.

— Як вона могла? Так просто кинути своє дитя у воду?

Мора зняла латексні рукавички, сунула онімілі пальці у вовняні. Вона думала про бірюзову ковдрочку, в яку було загорнуте немовля. Вовняна, тепла, як її рукавиці. Камілла могла загорнути дитину в будь-що — газету, старе простирадло, ганчір’я, але ж обрала ковдру, наче прагнула захистити її від крижаної води в ставку.

— Втопити власну дитину, — мовив Фрост. — Це треба бути божевільним.

— Немовля вже могло бути мертве.

— Добре, спочатку вона його вбила. Все одно божевільно.

— Ми не можемо нічого припускати, доки не провели розтин. — Мора глянула на абатство. На галереї темними привидами стояли три черниці, дивлячись на них. Вона мовила, звертаючись до Ріццолі: — Матінці Мері Климент уже сказали?

Ріццолі не відповіла. Вона досі не зводила очей з того, що дав їм ставок. Знадобилася лише одна пара рук, щоб опустити згорток у завеликий мішок для тіл і одним рухом застебнути зіпер. Від звуку вона здригнулася.

Мора запитала:

— Сестри знають?

Нарешті детектив подивилася на неї.

— Їх повідомили про те, що ми знайшли.

— Вони мають здогадуватися про те, хто ж батько дитини.

— Вони заперечують саму можливість того, що вона була вагітна.

— Але ось же доказ.

Ріццолі пирхнула.

— Віра сильніша за докази.

«Віра в що?» — спитала себе Мора. У чесноти молодої жінки? Чи можна знайти більш ненадійний картковий будиночок, аніж віра в людську чистоту?

Вони мовчали, поки мішок із тілом виносили з місця злочину. Не було потреби тягнути ноші крізь сніг. Санітар взяв згорток на руки так ніжно, наче підіймав власну дитину, й тепер ішов крізь вітряне поле до абатства, сповнений похмурої рішучості.

Задзвенів мобільний Мори, порушивши жалобну тишу. Вона розкрила його, тихо відповіла:

— Докторка Айлс.

— Вибач, що зранку поїхав не попрощавшись.

Вона відчула, що взялася краскою, а серце забилося вдвічі швидше.

— Вікторе.

— Мав зустріч у Кембриджі й не хотів тебе будити. Сподіваюся, ти не подумала, що я втік від тебе.

— Насправді подумала.

— Зустрінемося пізніше, повечеряємо?

Мора завагалася, раптом збагнувши, що Ріццолі стежить за нею. І усвідомивши фізичну реакцію на Вікторів голос — пришвидшений пульс, радісне збудження. «Він уже пробрався назад у моє життя, — подумала вона. — Я вже думаю про те, що може бути далі».

Вона відвернулася від очей Ріццолі, тихо промовила:

— Не знаю, коли звільнюся. Зараз стільки роботи.

— Можеш за вечерею розповісти про те, як минув день.

— Це вже божевілля якесь.

— Тобі іноді треба їсти, Моро. Сходимо кудись? У твій улюблений ресторан?

Відповіла надто швидко, надто нетерпляче.

— Ні, зустрінемося в мене. Спробую до сьомої бути вдома.

— Я не чекаю, що ти готуватимеш для мене.

— Тоді залишаю їжу на тебе.

Віктор засміявся.

— Відважна жінка.

— Якщо запізнюся, можеш увійти через бокові двері до гаража. Ти, певно, знаєш, де шукати ключ.

— Тільки не кажи, що досі ховаєш його в тому старому черевикові.

— Ніхто його ще не знаходив. До зустрічі.

Мора розвернулася й побачила, що тепер на неї дивляться і Ріццолі, і Фрост.

— Пристрасне побачення? — запитала Ріццолі.

— У моєму віці будь-яке побачення — вже щастя, — відповіла Мора і вклала телефона в сумочку. — Побачимось у морзі.

Ідучи назад через поле, по стежці втоптаного снігу, вона відчувала їхні погляди спиною.

Коли штовхнула ворота і сховалася за стінами абатства, відчула справжнє полегшення. Але ступивши кілька кроків, почула, як хтось кличе її.

Розвернулася й побачила на порозі отця Брофі. Урочиста чорна фігура йшла до неї, і проти сірого, похмурого неба його очі були разюче сині.

— Матінка Мері Климент хотіла б з вами поговорити, — сказав він.

— Їй, певно, варто говорити з детективом Ріццолі.

— А вона воліла б з вами.

— Чому?

— Бо ви не з поліції. Хоча б здається, що ви готові вислухати її занепокоєння. Зрозуміти.

— Що зрозуміти, отче?

Він помовчав. Вітер тріпав їхні пальта, жалив обличчя.

— Що з віри не годиться насміхатися, — відповів він.

Тому абатиса й не хотіла говорити з Ріццолі: та не приховувала свого скепсису та зневаги до церкви. Такі особисті речі, як віра, не мають бути об’єктом чужого презирства.

— Для неї це важливо, — мовив отець Брофі. — Будь ласка.

Мора пішла за ним усередину, тьмяним, повним протягів коридором до кабінету абатиси. Матінка Мері Климент сиділа за столом. Коли вони ввійшли, вона подивилася на них, і очі за товстими лінзами були помітно розлючені.

— Сідайте, докторко Айлс.

Хоча Академія святих немовлят-мучеників лишилася давно позаду, вигляд роздратованої черниці досі лякав Мору, тож вона слухняно опустилася на стілець, начебто винувата школярка. Отець Брофі відійшов убік — мовчазний спостерігач майбутнього випробування.

— Нам не повідомили причин цього обшуку, — сказала абатиса. — Ви вторглися в наше життя. Порушили наш спокій. Ми від початку допомагали вам чим тільки могли, однак ви ставилися до нас як до ворогів. Тепер повинні хоча б пояснити, що ж ви шукали.

— Я справді думаю, що про це краще говорити з детективом Ріццолі.

— Але ж це ви ініціювали пошуки.

— Я лише сказала, що виявила під час розтину — що сестра Камілла нещодавно народила дитину. Детектив Ріццолі прийняла рішення обшукати абатство.

— Не пояснивши чому.

— Поліція часто проводить розслідування, не поширюючи інформації.

— Це тому, що ви нам не довіряєте. Чи не так?

Погляд матінки Мері Климент звинувачував, і Мора зрозуміла, що відповісти на це може лише правдою.

— Ми не мали вибору, крім як ужити всіх засобів перестороги.

Чесна відповідь не лише не розізлила абатису ще більше — вона наче притлумила її гнів. Наче раптово виснажена, вона відкинулася на спинку стільця, ставши тією літньою, слабкою жінкою, якою насправді й була.

— Що ж це за світ, у якому не довіряють навіть нам!

— Як і всім іншим, матінко настоятелько.

— Але в тому-то й річ, докторко Айлс. Ми не