Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер
Нарешті головний хірург дає дозвіл на коротке побачення.
Карличек доповідає про пошуки пістолета:
— Нічого втішного не можу сказати. Куль уже назбиралася ціла гора, проте жодна з них не співпадає. Той пістолет, з якого вбили Марту Вальтерову, ще в когось у кишені.
Хто його зна! Можливо, то був пістолет самої Марти, і вона з нього застрелилась. Хтось міг потім затоптати його в багнюку. Правда, ми уважно обстежили кожну ямку. Але це ще нічого не свідчить. Його ж міг хто-небудь і підібрати…
— Хоч земля тепер уже геть затвердла, вам доведеться, Карличек, ще раз добре пошукати.
Карличек дивиться у вікно і з захопленням каже:
— Саме підходяща година для цього. Пишіть наказ, і я негайно виїду на місце. Зроблю там таку траншею, що й вас порадує.
— Отож їдьте. Спробуйте відновити в пам'яті все з самого початку. Перегляньте протоколи, фотографії… А раптом виявиться, що це й справді самогубство…
Я тим часом їду до Криштофа. Покладаю велику надію на побачення з ним. Перш за все розмовляю з головним хірургом. Він нагадує, щоб я не перевтомлював хворого. Сестра-жалібниця доповідає: ніхто більше побачень не просив, на прохідній уважно стежать за всіма, хто входить і виходить.
— Зараз я підготую його до вашого візиту.
Вона заходить до палати і за якусь мить кличе мене. Криштоф напівсидить у ліжку, спираючись на цілу гору подушок. Ковдра запинає йому груди. Його довгі руки непорушно лежать зверху.
На голові чалма з бинтів. Під хитрими очима великі сині круги. Так, виглядає він не ай-я-яй. Проте спокійний і навіть робить спробу посміхнутись.
— Ручкатися не слід, — зауважує сестра й підсовує мені стілець.
— Як ви почуваєте себе? — питаю Криштофа.
— Гаразд, — тихо, але без усміху каже він.
— Можете говорити?
— Можу. Дякую вам. Коли б не ви…
— Потім про це… Скажіть, будь ласка, що трапилося з вами?..
На обличчі майнула слабенька усмішка.
— Ви знайшли його? — в свою чергу запитує він.
Я трохи підводжусь і знов сідаю.
— Перш за все я знайшов вас. Отож вам слід було б розповісти все спочатку. Якщо це стомлює вас, кажіть хоч головне.
— Я зупинюсь, коли мені стане погано, — белькоче він. На тумбочці лежать таблетки. Сестра бере три з них і подає пацієнту.
— Ви зникли саме в той день, коли мусили з'явитися до суду, — обережно нагадую я. — Ми бачили, як ви зайшли, а потім кудись пропали…
— Так, так, — зітхає він. — Розповім вам і про це. Я зустрів тоді в коридорі одного чоловіка. Мені здалося, що я знаю його: ми їхали з ним у таксі в день катастрофи…
Мовчить, щоб передихнути.
— Не розумію, пане Криштоф. Яку катастрофу ви маєте на увазі?
І він докладно розповідає про те, що ми вже знаємо. Певний, що нам нічого невідомо, торочить щось про «незнайомого» пасажира, котрий зовсім не був доктором Томаном, а якимось Рейндлом чи Рейндном.
— Так от, цей Рейндл, — говорить Криштоф, — сказав мені, що суд відбудеться в іншому приміщенні. І тим самим штовхнув мене у пастку…
Я нічим не виказую своєї недовіри.
— Тільки спокійно, — нагадує сестра, — не забувайте, в якому ви стані.
Скориставшися з цього, Криштоф намагається дізнатись, хто вона.
— Ця жінка — ваш співробітник, чи не так?
— Так, — відповідаю я.
— Я дуже вдячний, що мене охороняють, — Криштоф облизує губи. — Тоді, в суді, ми очутилися з інженером віч-на-віч. Він зачинив за собою двері і наставив мені в груди пістолета. Сказав, що його послав Лебрун…
Я похмуро дивлюся на нього. Очі старого заплющені. Він щось уперто намагається пригадати.
— Ми залишались там до пізньої ночі. Потім він вивів мене іншим ходом. Попередив, що буде стріляти. На вулиці вже чекало авто. Що поробиш! Я змушений був підкоритись. Та на набережній вискочив. Він стріляв, але без успіху…
— Ми знайшли ваш капелюх.
— Мені ледве вдалося втекти.
— Куди ж ви потім пішли?
— До пана Томана. Я потім вам розповім…
Відпочиває. Зробив із Томана двох різних людей і наміть не підозрює про пастку. Припустимо, що він не знає, що я побував у Томана, але ж я можу це зробити, коли заманеться. Так, не встигли вони змовитись з доктором, інакше той не повідомив би, що разом їхали в таксі!
Щось дивне коїться з паном Криштофом. Він робить помилку за помилкою, і це навіть пригнічує мене. Ні, переді мною вже не той хитрун, який вигадав історію з височанським музикантом.
— Коли ви поїхали в Високий? — питаю я.
— Одразу ж від пана Томана.
На кінчику його носа рясніє піт.
— Побачення скінчилось, — каже сестра.
— Вже майже все, — погоджуюсь я. — Зосталася дрібничка… Це доктор Томан позичив вам речі?
— Так.
— І кепку?
— Так.
— А пістолет у вас був?
— Не було в мене ніякого пістолета. Це пан Томан позичив мені його.
Видно, він знову хотів ошукати мене. Та, на жаль, все це нагадувало бридку комедію. Між іншим, Томан і слова не сказав про пістолет.
— Найкраще б вам було звернутися до нас, — докоряю я.
Криштоф ледве поворухнув рукою.
— Ви ж не знали Лебруна. А він приговорив мене до страти. Мені здавалось, що у Високому він не дістане мене.
— А він таки дістав.
— Так. Але мені пощастило. Я смертельно поранив його. Колись я був добрий стрілець. А тепер…
— Проте з Шламмом ви поводили себе
