Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

Очі її налились ядом. Та це мене не тривожить. Навпаки, дивлячись їй прямо в зіниці, я тільки поблажливо посміхаюсь.

— Пробачте за відвертість, пані Томанова. Я висловлюю, так би мовити, теоретичні припущення. Доктору Томану, звичайно, дуже приємно, що в нього така гарна дружина, якщо не брати до уваги її дружбу з паном Шламмом… А тут ще халепа з голосовими зв'язками… Узявши шлюб з вами, він одним махом позбувся претензій «скаліченої» пацієнтки. І ви теж виграли на цьому. Тепленько влаштувались… А що, у вас справді був колись непоганий голос?

Якби у неї була в руках ота кочерга з жовтої вілли, вона розтрощила б мені голову. Мені здається, що я її таки добре розворушив!

— Вам надто легко все вдалося. Чоловік не турбує. Ще до недавнього він був переконаний, що ви коротаєте час за книжками та на лижах. Потім став сумніватись. Познайомився з Криштофом, який колись був приватним детективом і збирав докази проти зрадливих жінок. І ось пан Криштоф з'являється на жовтій вллі. Тому-то Шламм і погладив його кочергою. Дивно лише одне, чому Криштоф, у якого в кишені була зброя, не захищався. Мабуть, його ударили зненацька. І ви були при цьому. Авжеж?

Пані Томанова важко опускається в крісло. Вона побіліла, мов стіна, важко дихає. А я тим часом спокійно продовжую:

— Є у мене, пані Томанова, ще й інші докази. Не думаю, щоб ви з паном Шламмом довідались про доручення, яке дав Криштофові пан Томан. Це була таємниця, і розкривати її вам ніхто не збирався. Криштоф боявся властей… Ні, ви з паном Шламмом дізналися про це іншим шляхом… Проте можливо, що й Криштоф вів подвійну гру — з вашим чоловіком і з вами… Крім того, не кажіть, що ви знаєте його всього-на-всього чотири дні — він тут бував і раніше… Ви думаєте, він не видасть Шламма? Щось я цьому не вірю!

Вона вперто мовчить.

— І, нарешті, останнє. Як тільки ми заарештуємо Шламма, ви теж підете за ним. Проте, якщо виконаєте моє прохання…

— Що вам потрібно?

— Щоб ви промовили хоч одне слово і підтвердили, що ваша хвороба — обман. Адже рано чи пізно треба з цим кінчати. Ми вас давно розкусили, пані акторко.

Вона хитає головою, ніби хоче сказати, що я божевільний..

Я роблю крок у напрямку дверей і кажу:

— Тоді я піду за оперативниками — хай вас заарештують.

— Диявол! — вигукнула вона дзвінким, розгніваним голосом.

Потім завмерла в кріслі з переляку. Я сідаю навпроти і виймаю пачку сигарет. Пригощаю її, і моя співбесідниця жадібно курить. Тихо питаю:

— То це пан Шламм так розмалював на жовтій віллі череп Криштофа?

— Він, — каже вона спокійним голосом, хоч і з неохотою. Очі її нагадують сталь. — Криштоф шантажував нас. Учора післяобід він виклав нові умови… Ну, й вони посварилися… Так, це Шламм. Ось і все.

Голос у неї чистий, приємний. Вона довго мовчить, щоб відновити рівновагу.

— І у вас навіть не виникло бажання допомогти потерпілому?

Вона зиркнула на мене, трохи помовчала і потім каже:

— Ми думали, що він мертвий.

— На щастя, живий. Що ж ви вирішили робити?

— Віктор сказав, що нас ніхто не бачив і про його приїзд теж нікому невідомо…

— Він мав рацію, — киваю я. — А де ж він зараз, пані Томанова?

— Поїхав до Праги, — кидає вона з попередньою ворожістю.

— Ви говорили з ним після того, як розлучилися на віллі?

— Так. Ми були здивовані вашою появою. Впали, як грім на голову.

Я чую іронію в її голосі. Знизую плечима і кажу:

— Ви покладалися на випадок. Без допомоги Криштоф до півночі сконав би. Вас це влаштовувало?

Мовчить.

Я ще довго б'юсь, поки вивідую у неї все. Шламм ждав до пізньої ночі. Нервувався. Коли Лоубал провів її додому, вона переждала хвилин двадцять і метнулась до нього. Шламм уже власної тіні боявся. Він утік би навіть од неї, якби вона не подала умовного знаку. Тоді домовились, що він одразу ж піде і вдосвіта сяде на поїзд.

— Він зрадіє, — злорадно каже вона, — коли почує, що Криштоф живий.

Коли я виходив, пані Томанова навіть не зрушила з місця.

Післяобід у Високому зостались тільки два наші працівники і я з машиною. Пізніше приїхала санітарка забрати труп Лебруна. Це викликало серед мешканців нове здивування. Цікаво, чи взнала пані Томанова? Якщо так, то, мабуть, теж була здивована. Адже я їй нічого не казав про чоловіка в чорному.

Директор готелю довго дивиться вслід санітарці. Потім питає:

— Скільки їх там у вас ще зосталось?

— Це вже останній.

Він недовірливо глипає на мене.

— Давайте ліпше підрахуємо, скільки я вам винен. Останньою в рахунку була котлета, що її пані Криштофова взяла в дорогу.

Нарешті і я прощаюся з Високим. Зі мною їдуть і два оперативники. В об'їзд вирушаємо до Стржижкова. Тут я. розповідаю все в поліції. Треба, щоб і вони знали про події в Високому.

Потім їдемо далі. Швидка їзда розбуркує мене. Скоро опиняємось у невеличкому містечку і запитуємо, де лікарня. Вона за кілометр од міста, на мальовничому горбі. Будівлі її нагадують палац. Навкруги багато дерев, а літом тут, мабуть, справжнє зелене море.

Довго шукаємо кабінет головного хірурга. Тут пахне ліками й чистотою. Лікар пропонує мені крісло й розповідає:

— Легенька трепанація. Але тепер уже все позаду. Одне тільки турбує мене — пацієнт весь час нервується. Поки що не слід допитувати його.

— Без вашого дозволу я цього не робитиму.