Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Він не запитував про мене?

— Аж двічі. І в цьому, напевне, й криється причина його хвилювання.

Тихо, наче привид, до кімнати заходить сестра-жалібниця. Вона пояснює, що Криштоф лежить у правому флігелі. Догляд за ним відмінний. Ні з ким не спілкується.

— Сьогодні в обід весь час повторював якесь слово: не то «підвал», не то «в підвали»?

— Коли я можу навідати його?

Сестра радить спитати телефоном хірурга. Той запевняє, що ніяких ускладнень у хворого не мусить бути. Головне зараз — тиша і спокій. Я дякую і виходжу.

Повільно їдемо до Праги. Я ставлю машину в гараж і устигаю ще зазирнути в свій кабінет. Термінових справ нема. Це мене радує. Адже завтра буде важкий день, який потрібно зустрінути бадьоро.

Дома на східцях мене чекає Гонзик із своїм нерозлучним блокнотом у руці. Посміхається й каже:

— Карличек посадив Шламма за грати.

— Навіщо?

Гонзик зазирає до блокнота.

— Сліди на кочерзі належать йому.

Мене це нітрохи не дивує.

— Гаразд, — киваю я. — Вранці передасте Карличку, хай приведе арештованого до мене. А тепер — спати.

Рано-вранці я прошу з'єднати мене з лікарнею, де лежить Криштоф. Коли до телефону підходить наша чергова, я наказую їй тричі на добу доповідати про стан здоров'я хворого та про сказані ним слова.

Потім розшукую Гонзика. Він, як завжди, посміхається і застебнутий на всі ґудзики.

— Гонзик, — кажу я і одстібую верхній ґудзик, — приготуйте папір і сідайте он там. Будете занотовувати кожне слово, почуте з лікарні. Записи кладіть на мій стіл. Можна, на вас покластися?

— Можна, — відповідає він і одразу щось шкрябає у блокноті.

Якщо переді мною не Ян Тужима, то він обов'язково використає все це в своїх цілях. Те, що я не довіряю Криштофу, Гонзику ясно, як божий день.

А ось і Карличек.

— Шламма приведуть о десятій, — доповідає він. — Це справжній велетень. Якби він вклав у ту кочергу всю свою силу, не бачити б нам більше Криштофа.

— Ще що? — питаю я.

— Як вам відомо, у нас тепер два пістолети — Лебрунів і Криштофів. Лебруна вбито з пістолета Криштофа, а Вальтерову… з якогось третього, який ще нам не відомий.

— Тоді шукайте його.

— Де? У художника Шламма?

— Огляньте зброю всіх затриманих у справі Лебруна.

— Це нічого не дасть… — І Карличек розчаровано виходить.

А я знову поринаю у справи. От хоч би історія з Вілемом Гегелом. У розкритті її я ще не просунувся ні на крок. Та ось приводять Віктора Шламма, художника, рік народження 1922. Наказую трохи зачекати, а сам знайомлюся з його зізнанням. Криштофа вдарив спересердя. Останнє співпадає з тим, що розповіла Томанова. Певно, Криштоф застукав його в полюбовниці і став погрожувати. Коли пішов, Шламм наздогнав його. І тут, на нещастя, під руки потрапила ота кочерга.

— Хай ввійде, — зітхнувши, кажу я.

Переді мною страшенний здоровило з пухлою пикою і добре тренованим тілом. Він, мабуть, жартома міг би побороти ведмедя. Вартовий поряд із ним виглядає карликом.

У нього хижі злодійкуваті очі. Вони майже находять одне на одне і дуже малі для нього.

До справи Лебруна він навряд чи причетний. Навіть нічого не відає. Його цікавили власні справи. Пані Томанова казала, що він зрадіє, коли дізнається, що Криштоф живий. Та його це анітрохи не цікавить. Низьким і рокітливим басом брутально лає Криштофа, який розбив йому щастя. Вважає його авантюристом і агентом доктора Томана, котрий скалічив його кохану. Коли ж я розповідаю, яким чарівним і дужим голосом пані Томанова розмовляла зі мною, Шламм кам'яніє і не може вимовити й слова.

Розпитувати далі немає рації. У дверях Шламм обертається й питає:

— А що буде з пані Томановою?

— Вона сидітиме разом з вами.

Цей тип більше мене не цікавить. Хай ним займаються криміналісти.

Коли ж я зібрався виходити, з'явився Карличек. Він приніс протокол розтину тіла Лебруна.

— Він помер значно раніше, ніж ми вважали, — говорить Карличек, — сорок вісім годин тому. Підвал на віллі як льодовня, і тіло добре збереглося.

В протоколі я знаходжу цікаву річ: у шлунку Лебруна виявили шматки ковбаси, тієї самої, що й на віллі.

— Карличек, — кажу я, — чи не здається вам, що Криштоф і Лебрун любесенько випивали, коли їх там застукали?..

Карличек біжить до експертів, а я хочу відвідати Яна Шимака. Мене зустрічає старосвітський чоловік, оточений старосвітською обстановкою.

— Так, я здавав віллу доктору Томану. А хіба це заборонено? До того ж, ваші люди вже приходили до мене.

— Пробачте. Нас просто розбирає цікавість. Доктор Томан не казав вам, для чого йому та вілла?

— Звісно, для відпочинку.

— А ви знайомі з паном Криштофом?

— З ким?

— З Давидом Криштофом.

— Ні, — хитає він головою, — щось не пригадую такого.

— А з пані Томановою?

— Теж — ні.

— Доктор Томан не розповідав вам про неї?

— Ні.

— А прізвище Шламм вам нічого не підкаже?

— Шламм? Ніколи й не чув такого.

Прощаюсь і йду до Томана. Хочу дізнатись, чи знає він про зраду своєї дружини. Та несподівано взнаю і багато іншого.

Почнемо з того, що мій візит дуже стурбував доктора. Йому під сорок. Волосся на голові геть вилізло, лишився тільки ріденький пучок. Риси обличчя звичайні й погано запам’ятовуються. В порівнянні з Шламмом він — справжній пігмей. На ньому білий халат, який міг би бути й трохи