Капітан далекого плавання - Теодор Костянтин

«Чого це мені раптом спало на думку сказати, що їду за кордон? У всякому разі, здається, це непогано», — вмостившись зручніше в кріслі, подумав Раду.

— Ти знатимеш про час від'їзду за кілька днів наперед? — спитала Міка.

— Звісно.

— Я допоможу спакувати речі. Сподіваюся, дозволиш зібрати тебе в далеку дорогу?

— Якщо це тобі буде приємно…

Міка принесла каву і сіла у крісло навпроти.

— Побачу, чи сподобається тобі кава.

Раду сьорбнув і сказав, що чудова, хоча вона пахла чимсь неприємним.

— Якщо ти поїдеш до Західної Німеччини, то, мабуть, заїдеш до свого дядька?

— Навіть не збираюся.

— Чому?

— Такі обставини. Не забувай, що я їду не туристом.

Раду пив каву швидко, а Міка смакувала, прицмокуючи, і щоразу знаходила все нові питання. їй хотілося знати, чи поїде він сам, чи хтось буде його супроводжувати, чи ретельно перевіряють дипломатичний багаж.

Раду розморював сон.

— Чи не хочеш трохи відпочити? — грайливо спитала Міка.

— Ні, мені треба йти, бо в цьому кріслі можна довго проспати.

Міка дивилась на нього з відвертою цікавістю, і лише тепер він подумав, чи не підсипала вона чогось у каву. Раду занепокоївся. Якщо він засне, то Міка обшукає його кишені. Правда, не знайде там нічого, крім ключа від машини. А все ж… І він заснув як убитий.

Міка підвелась і ретельно обшукала його кишені. Знайшовши ключ, швидко одяглась і вийшла.

На вулиці сіла в машину, ввімкнула мотор, і за мить розкішний «Рекорд» зник за рогом.

На площі Санду збавила швидкість, і в машину на ходу вскочив якийсь чоловік.

Надворі смеркало. Міка незабаром зупинила машину й вийшла, а невідомий помчав далі. Збиралося на дощ.

В той час, коли Міка прогулювалась над озером, її спільник далеко за містом передавав по рації зашифровану радіограму. Невдовзі він повернувся до Міки.

— Все гаразд, сідай за кермо, — сказав і зник у глибині вулиці.

Раду всміхався крізь сон. Міка підійшла до нього, вкинула ключ у кишеню і попрямувала до сусідньої кімнати. Роздягнувшись, відчинила вікно. «Свіже повітря його скоро розбудить», — подумала, глянувши на гостя.

Хвилин через десять Раду заворушився, але очей не розплющував. Гуло у вухах, пересихало в роті, хотілося пити.

Нарешті розплющив очі. Міка лежала на дивані й читала книжку.

— Ти вже прокинувся?

— Котра година?

— Коло восьмої.

— Виходить, проспав майже годину. Мені соромно. Я здаюсь тобі смішним?

— Чому? Ти був дуже стомлений…

— Мені пора.

— Ти справді йдеш додому, Радуле? — спитала його вже у вестибюлі.

— А куди ж мені ще?..

Коли він сідав у машину, хтось раптом вийшов із тіні дерев і наблизився до нього:

— Чи не знайдеться у вас прикурити?

Раду впізнав одного з оперативної групи. Вдаючи, що шукає сірники, тихо запитав:

— Щось трапилось?

— Все в порядку, товаришу майор.

— Гм… Здається, не дуже в порядку.

— В мене, товаришу майор…

— Гаразд, хлопче, йди, бо та мавпа може слідкувати крізь вікно.

Раду, звичайно, не подався додому, як обіцяв Міці, а негайно з'явився до полковника Жолдіша.

«Хай мене полковник зітре на порох, та нічого не вдію. Звідки я міг передбачити, що та клята аферистка так обкрутить мене?»

— Ну, як справи, товаришу майор? Що нового? — спитав полковник.

Раду доповів йому про свою пригоду. Той же повідомив про те, що пункти спостереження зафіксували роботу таємної рації, яка передавала в ефір радіограму.

— А про що в ній мовиться, товаришу полковник?

— Мені здається, що це їхній перший вихід в ефір.

— Мабуть, шпигуни не хотіли раніше ризикувати або ж ми просто проґавили їхні попередні передачі.

— Це виключено! — нахмурився полковник. — За ефіром ми ведемо ретельне спостереження.

— Мабуть, вони передали щось дуже термінове й важливе.

В розшифрованому тексті писалось:

«16–51 ліквідовано. Нещасний випадок. Поки що нічого про Бернхарда. Дві невдалі спроби. Розраховуємо на одного працівника Міністерства закордонних справ. Чудова нагода передати через нього. Через десять днів їде як дипломатичний кур'єр: Вийду в ефір через шість днів у цей же час. Резидент».

— Тепер тобі ясно, для чого Міці був потрібний «Рекорд?»

— Ясно, товаришу полковник.

— Богдан Тудорашку тут?

— Не знаю, я до канцелярії не заходив.

Полковник натиснув кнопку дзвінка.

— Хай зайде до мене капітан Тудорашку.

За мить з'явився Богдан.

— Прочитай, капітане, ще й ти, — кинув полковник на текст радіограми.

— Заворушилися шпигуни, товаришу полковник. Вийшли в ефір, мають намір використати Раду, коли він поїде за кордон. До цього часу нас плутало те, що ми не знали наміру ворога. Залишмо їх, нехай «використовують» Раду. Дізнавшись, які матеріали вони передадуть за кордон, ми їх відразу схопимо.

— Хто ж резидент?.. — задумався полковник.

— З тих, кого ми знаємо, резидентом може бути Фіуреску, — кинув Богдан.

— А ще хто?

— Тітка Аспасія. Може, Фреді.

— А може, Коруз, — посміхнувся Раду.

— Не думаю… — не помітив іронії Богдан. — Скоріше Лотте Данкнер.

— А Міка ні в якому разі. Так?

— Та мавпа? Ніколи в світі!

— Отже, хтось із цих чотирьох. Правда, для цієї ролі найбільше підходить саме Лотте Данкнер. Той пансіон — чудове місце, де можна збирати відомості від клієнтів.