Капітан далекого плавання - Теодор Костянтин

— Ви десь працюєте?

— Яке це має значення? Робота не страждає через мій примхливий характер.

Розмова набрала не такого напрямку, як бажав Раду. Йому хотілося щось дізнатись про Лотте Данкнер, про того дивака Фреді.

— Всі сьогодні весь вечір мовчали. Може, через мене?

— Боронь боже… Через Фреді. Це така людина…

— Що за людина? — нетерпляче спитав Раду.

— Нестерпна. В нього скалічена душа. Його присутність мене пригнічує, та й не лише мене. Коли хтось, бува, почне розмовляти з сусідом, Фреді негайно кидає в'їдливу репліку. Ми всі боїмось його дратувати.

— Пані Данкнер він теж тероризує?

— Вона його не боїться. Вона з… — Корнелія в замішанні прикусила язика.

— Чому ви замовкли, пані?

— Здається, між ними… Розумієте… Вони живуть обоє…

— Виходить, Фреді й Лотте Данкнер — подружжя?

— Не зовсім…

— Чому ви боїтесь Фреді?

— Ніхто його не боїться. Просто забобонний жах. Він давно не показується ніде. Вдень спить, а вночі розгулює по даху будинку.

— Хіба він сновида?

— Ні, на даху є тераса. Ви не помітили?

— Давно це з ним таке?

— Лотте каже, відтоді, як померла його дружина. Фреді поклявся зовсім не виходити на вулицю.

Деякий час ішли мовчки. На розі вулиці зупинились.

— Ось у тому будинку я мешкаю, — мовила Корнелія. — На добраніч, пане Менеїле!

Раду затримав її руку:

— Всього найкращого, пані Мелінте. Мені б хотілося стати вашим другом…

Жінка нічого не відповіла, й вони розійшлись. Та ледве Раду ступив кілька кроків, Корнелія приглушено попередила:

— Пане Менеїле! Не приходьте сюди більше ніколи. На вас тут чатує небезпека.

Серед свіжих повідомлень в справі «Тітки Аспасії» Раду знайшов відомості про Корнелію Мелінте. Народилась вона 1920 року в сім'ї вчителя Васіле Чіобану. Під час бомбардування столиці в 1944 році батьки її загинули під руїнами будинку. Корнелія закінчила гімназію й одержала диплом учительки. В 1955 році вона вийшла заміж за Михайла Мелінте, вченого з інституту механіки Академії наук. Праці Михайла Мелінте мали важливе державне значення. В травні 1960 року Корнелія Мелінте сповістила и органи державної безпеки про раптове зникнення її чоловіка. Ретельні пошуки не дали жодних результатів. Через два тижні в озері Снагові знайшли труп, у якому Корнелія Мелінте начебто впізнала свого чоловіка. Слідство так і не змогло встановити, чи то був дійсно Михайло Мелінте, чи хтось інший. Не встановлено також, чи невідомого забито, чи то був нещасний випадок або ж самогубство.

Зараз Корнелія Мелінте працює вчителькою природознавства, проживає по вулиці Ласкаріс, № 14.

Богдан зайшов у кабінет, коли Раду саме закінчив читати довідку.

— Вітаю, майоре.

— Здоров, юначе!

— Читав довідку?

— Читав.

— Вона тобі нічого не говорить?

— Мабуть, тоді, коли ми зможемо здати в архів справу «Тітки Аспасії», виясниться й доля Михайла Мелінте.

— Я б на твоєму місці не гаяв часу. Делікатно вивідав би в Корнелії про зв'язок між Лотте-Данкнер, Фреді та зникненням її чоловіка.

— Вона нічого не скаже. Боїться Фреді. Не знаю, що криється під тим забобонним жахом.

— Покажи їй своє посвідчення, пообіцяй захист…

— Це не допоможе. Щось мені не зовсім ясно, для чого Міка затягла мене в той пансіон? Невже готує пастку? Поки що займемся диваком Фреді.

Колишній жокей Леонте Скіліджіу мешкав у Новому Бухаресті на малесенькій вуличці з убогими хатинами. Раду натиснув кнопку дзвінка. Господар саме скубав гуску.

— Ви мене шукаєте? — пробурчав люто, видно не маючи наміру теревенити з незнайомим.

— Так, саме вас. Пройдімо до кімнати, маю невідкладну справу.

Леонте Скіліджіу по-бичачому нагнув голову:

— Хто ви такий? Не маю охоти з вами розпатякувати!

— Я з міліції…

Леонте силувано посміхнувся:

— Так би й сказали відразу.

Зайшли до хати. Квартиру прикрашали дорогі меблі, на полицях срібний посуд. Підлогу покривав справжній бухарський килим.

— Був і я «кимось» у минулому, — мовив господар.

— Це помітно.

Раду знав чимало про господаря. Будучи жокеєм, той часто влаштовував фальшиві гонки й загрібав добрі гроші. Врешті спіймався на шахрайстві. Судили й вигнали. Тепер працює швейцаром у ресторані.

— Ти був колись жокеєм?

— Давно залишив ту професію.

— Точніше скажи, вигнали!

Господар похмуро блимнув очима:

— Що вам треба від мене?

Ти знав жокея на прізвище Іон Васілеску?

Ви питаєте про того божевільного?

— Чому божевільного? Це його прізвисько?

— Яке там прізвисько! Нещасний дійсно збожеволів. Його забрали в лікарню. Коли не помер, то й досі там.

— Давно?

— Років десять тому. Я знав його дуже добре. Одного разу Іона вдарив кінь і поранив йому спину. Їздити він більше не міг і з горя запив. Це й спричинилося до його божевілля.

Раду дістав з кишені фотографію Фреді:

— Впізнаєш його?

Леонте взяв у руки фотографію, мовчки розглядав її якийсь час, потім повернув назад:

— Цього чоловіка я ніколи не бачив.

— Це ж Іон Васілеску!

—Іон Васілеску? Звідки ви взяли?

— Гаразд! Про нашу розмову раджу забути. Зрозумів?

У центральній лікарні Раду дізнався, що Іон Васілеску дійсно там лікувався, одужав і виписався кілька років тому. Проживає на