Шість днів на роздуми - Джорджо Щербаненко

Джеллін завагався на мить і спитав:

— Отож, по-вашому виходить, винна Гертруда Веймар?

У цю мить озвався, телефон, і Сандер кинув щось у трубку, по чому звернувся до Джелліна:

— Признаюся, любий Джелліне, я ні в що не вірю. Я такий лютий через цю статтю в «Олд Бостон», а Гертруда єдина особа, яку щось обтяжує, якщо, звичайно, не рахувати цього упертюха полковника Енсайкоу. Веймар — це жінка, здатна забити баки навіть мені, а що їй коштувало взяти слово честі в цього бідолахи, зажадавши, щоб він дотримав його навіть коли його замішають у злочин. Отож розумієте: якщо мені вдасться вирвати в полковника зізнання, що ті листи вручила йому і звеліла кинути панна Веймар, то справа зроблена, я передаю досьє в суд і беру тиждень відпустки.

— А якщо полковник нічого не скаже?

— Скаже, скаже. Ті хлопці змусили зізнатися Аль Капоне, невже ж вони відступлять перед якимсь мізерним полковником?

— А Джерріс сказав вам щось нове? — спитав Джеллін, уже йдучи.

— Нічого. Це пияк. Почав плакати, присягаючись, що нічого не зробив, нікуди не дзвонив і вбивати свого роботодавця не збирається. Я одіслав його додому, бо він не небезпечніший од мухи.

— Можна мені прийти ввечері до вас, потому як полковник ще раз відмовиться зізнаватися, навіть якщо ви налякаєте його послати телеграму з вимогою арештувати дочку? — спитав Джеллін, стоячи уже в дверях.

— Звідки ви взяли, що Енсайкоу нічого не скаже? — знервувався Сандер.

— Пробачте, капітане, але він сам повторює це вам на кожному допиті.

— По-вашому, він здатний занапастити майбутнє доньки?

— Звичайно, — зітхнув Джеллін, — його вважатимуть за мученика. Він так настроєний, і ви, мабуть, уже це помітили.

Слова Джелліна сповнені були пошани, але рішучі. Сандер, здавалося, от-от вибухне гнівом, але він зумів стриматися і сказав спокійно:

— Це мозоля, на яку ви не повинні наступати. Ідіть собі і залиште цю справу мені.

Джеллін прийшов до мене о восьмій, а не як ми домовилися, о дев'ятій. Я саме вечеряв, отож запросив Артура розділити трапезу. Він був збентежений, що прийшов так невчасно, і заявив, що уже два дні сидить на сухарях. Я спитав, чи не занедужав він, але він пояснив, що з ним усе гаразд. Він завжди, коли чимось дуже переймається, втрачає апетит. Апетит вертається лише тоді, як він з усім упорається.

— То ви справу Вейтона обдумували? — спитав він дещо згодом, коли ми посідали у вітальні з келишками лікеру.

— Якщо бути щирим, то не дуже, — відповів я. — Мені довелося спішно, вельми спішно дописувати статтю про ексгібіціонізм у криміналістів і лише вчора, на сон грядущий, я почав обмірковувати цю справу серйозно.

— Ну, і яких висновків дійшли?

— Ніяких, любий Артуре. Але щодо тих анонімок, тут я з вами згоден. У них ключ до розв'язання всієї справи. Жодна з тих осіб, про які ви розповідали мені, не має логічних мотивів, Щоб попереджати Вейтона про свій намір убити його… Але… це страшно… Завтра вранці… Ми тут ведемо академічну дискусію, а може, завтра вранці Вейтон буде вбитий!

— Не говоріть мені про це, професоре. Це одна з причин, чому я не можу їсти. Якби завтра Вейтона вбили, та ще в автомобілі, до мене б ніколи не вернувся спокій.

Я намагався підбадьорити його, і мені, здається, це вдалося.

Він розповів мені про все, що сталося в останні два дні, і про підозри капітана Сандера щодо Гертруди Веймар.

— Знаєте, — сказав я, — може, капітан помиляється, але, мабуть, це правдоподібніше, що полковник настроєний дотримати слова, даного скоріш жінці, а не чоловікові.

— А не здається вам, — спитав Джеллін, — що радше все навпаки? Подумайте: навіть загроза занапастити кар'єру доньки безсила змусити полковника заговорити. Вам не здається, що якби тут була замішана жінка, полковник посоромився б принести в жертву власну дитину? Зате якби він дав слово честі чоловікові, тоді соромитися йому не треба було, і він вважав би дотримання його за свій обов'язок.

Зауваження це було тонке, і мені довелося визнати, що з точки зору психологічної Джеллін має рацію.

— Припустімо, — відказав я, — що тут замішаний чоловік. Але вчора мене осяйнула думка, що це має бути хтось поза колом підозрюваних. Чоловік, якого нікому не спадає на думку допитувати і який через це любісінько готує собі на завтра убивство, еге ж?

— Ні,— поштиво заперечив Джеллін. — Якби було так, то я б за життя Вейтона був би цілком спокійний. Хтось чужий, хтось з-поза кола домашніх актора, не мав би практично жодної змоги вчинити вбивство, якщо тільки Вейтон не вийде з дому, що здається малоймовірним.

— Воно-то так, — зітхнув я. — Я думав, що Вейтон знає про свого можливого вбивцю значно більше, ніж сказав нам, але це гіпотеза, яку обґрунтувати найважче.

Артур здавався знервованим і збудженим. Ніколи перед тим не бачив я його в такому стані.

— У мене вже довгий час, — промовив він, — сидить в голові одна ідея. Вона здається мені єдиним логічним рішенням, але є такі хвилини, коли я вважаю її за безглуздя.

— Мені б дуже хотілося почути, про що йдеться, любий Артуре. Признаюся щиро, я ще не маю і ніяк не можу виробити якогось погляду на всю цю справу.

— Не візьміть мене за фантазера. Перш ніж я викладу вам свою концепцію, накресліть мені, будь ласка, психологічний етюд Вейтона, так як вам він бачиться. Адже це ваша спеціальність. Ви бачили його лише раз, але цього достатньо, правда?

— Психологічний етюд? А навіщо він вам? —