Шість днів на роздуми - Джорджо Щербаненко

слова неабияк вразили Джелліна. З кабінету капітана він вийшов геть зламаний. У поліції він працював чотири роки, але ніколи ще з ним не поводилися так грубо. Коли він опинився надворі, наближалося до одинадцятої, і зустріч з Метчі мало не вилетіла йому з голови. Згадав про неї о пів на дванадцяту, коли він уже півгодини снував по вулицях довкола парку Клобт, поринувши в глибоку задуму.

До пивного бару Клей 3 він подався пішки. Той випростаний на повен зріст чоловік, який енергійно ввійшов у заклад, уже нічим не скидався на скромного й сором'язливого Артура Джелліна. Обличчя його випромінювало силу і впевненість. Причиною цієї зміни стало відкриття. Джеллін знав уже всю правду. Побачивши Артура, Метчі подумав, що той напився, але одразу ж змінив свою думку, почувши сказані енергійним тоном і рішучі слова:

— Ну як, машину оглянули?

Сторопілий Метчі, сторопілий, може, уперше в житті, відповів поквапливо:

— Нічого не знайдено. Мотор працює як годинник, так само як усе інше. Ми знімали навіть сидіння, але нічого не викрили.

— Гаразд. Ходімо тепер до бару.

Ті самі офіціантки в коротких спідничках, той самий оркестр. Макх'ю впізнав їх одразу і поспішив назустріч, на його обличчі грала іронічна посмішка.

— Здоровенькі були. Я вже чекаю вас. Наближається дванадцята, правда? Сідайте, будь ласка. Вам потрібна якась інформація?

— Так, — відповів сухо Джеллін. — Скажіть, серед одвідувачів сьогодні є якийсь театральний імпресаріо?

— Хвилинку, зараз подивлюся, — мовив Макх'ю, окидаючи поглядом залу. — Так, є двоє… Феремптон і Лодері… Ви що, хочете поклопотатися за Вейтона? Шкода часу. Вони не візьмуть його навіть з доплатою.

— Годі, пане Макх'ю, — урвав його Джеллін. — Покличте по черзі кожного з цих добродіїв. Я хочу задати їм кілька питань.

Макх'ю завагався, потім сказав з усмішкою:

— Добре. Я зараз пришлю до вас Феремптона. Пиво подавати?

Метчі кивнув головою.

Луїс Феремптон, відомий режисер і спадкоємець, за його власними словами, славетного Зігфельда, підійшов через хвилю до їхнього столика.

— Я Артур Джеллін з центрального управління поліції,— відрекомендувався Джеллін, — хотів би узнати від вас деякі подробиці, які стосуються Філіпа Вейтона.

— Будь ласка, — відповів Феремптон ґречно. — Я порвав з ним усі стосунки рік тому, коли публіка почала нудитися великим Вейтоном і його гримасами а-ля Джон Беррімор.

— Він не залишився у вас у боргу? Може, у вас ще якісь невирішені справи, які треба залагодити в найближчі дні, скажімо, дванадцятого?

Ферємптон похитав головою.

— Він мені винен дві тисячі доларів, але не дав би мені ні одного цента, якби я спробував їх стягти.

— Запевняю вас, — втрутився Джеллін, — ви можете розмовляти зі мною, як з братом. Якщо у вас якісь інтереси, про які поліція знати не повинна, то, далебі, все залишиться між нами. Я хочу тільки знати, чи є у вас якісь справи, які мають бути влаштовані дванадцятого або пізніше, і це все.

— Присягаюсь вам: нічого такого й близько нема, — відповів, жваво жестикулюючи, Феремптон. — У житті я вчинив чимало дурниць, але ніколи більше я не хочу мати справу з Вейтоном.

— А чому ж так? — спитав Джеллін. — По суті, Філіп Вейтон великий актор. Імпресаріо заробили на ньому чимало.

— Так, — відповів Феремптон. — Заробили. Але ось уже два роки, досить йому вийти на сцену, як це закінчується фіаско або майже фіаско. Він ще пиндючиться, але вже заслуговує тільки жалю.

Джеллін попрощався з Феремптоном і, поки Метчі цмулив великий кухоль пива, поринув у задуму.

— Метчі, приведіть мені другого імпресаріо, — сказав він йому по хвилі.

Джон Лодері, високий і кремезний, скидався на Макх'ю, тільки був не рудань, а білявець. На питання Джелліна відповідав майже так само, як Феремптон. їхні пояснення так скидалися між собою, що можна було подумати, що вони змовилися між собою раніше. Філіп Вейтон людина закінчена. Актор заборгував Лодері тисячу п'ятсот доларів, від яких імпресаріо відмовився наперед, і тепер Лодері уже не підписав би з ним контракту, навіть аби Вейтона рекомендував сам Шекспір.

Після завершення другої розмови Джеллін попрощався з Метчі й повернувся додому, щоб поспати. Але оскільки цілий день він не їв і йому все марився Енсайкоу в руках семи агентів, Джеллін не зумів заснути навіть на п'ять хвилин. О сьомій ранку він устав розбитий, з розпухлим обличчям: давалася взнаки безсонна ніч.

Коли дружина принесла йому сніданок, він сказав:

— Може, сьогодні мені доведеться подати у відставку. Сподіваюся, що ти не проти.

Пані Джеллін, яка ніколи не виступала проти будь-чого чи будь-кого, а проти чоловіка й поготів, зблідла.

— Артуре, звідки ти взяв, що я могла б бути проти твого рішення? Ти що, невдоволений мною?

Артур поцілував її, швидко одягнувся і побіг на службу. Було чверть на дев'яту, одинадцяте листопада. Коли Джеллін увійшов до кабінету капітана Сандера, він пошукав поглядом полковника Енсайкоу. Не знайшовши його, він подумав, що той, мабуть, у в'язничній лікарні.

Сандер тримав у руках газету і так захопився читанням, що навіть не почув кроків підлеглого. Через мить він звів голову, глянув на нього і з дивним, сповненим гіркоти усміхом сказав:

— Підійдіть, будь ласка, ближче і прочитайте цю статтю. Артур наблизився і глянув на вказаний Сандером заголовок:

«Методи нашої поліції.

Відомий актор Філіп Вейтон, якого поліція вважає за померлого, живий!»

Розділ сьомий
Останній день

— Це «Олд Бостон». Ті спритники до синдикату преси не належать і розважаються тим, що спростовують повідомлення інших газет, — обізвався похмуро Сандер. — А все ж мені б хотілося з'ясувати, хто поінформував їх, що Вейтон живий, і добратися до цього типа…

Джеллін прочитав статтю.

«Бостон, 22.00.

Ми вже віддавали номер