Гелтер Скелтер - Олександр Завара
Не бажаючи марно витрачати час, хлопець рушив до інших розділів і доволі швидко натрапив на заголовок «Міські легенди». І тут у його пам’яті виринули деякі кадри з минулого: тепер він був упевнений, що це – саме той сайт. Так, це він навіяв йому бажання порозважатися перед дзеркалом разом із приятелями, і легенда про Панночку має бути десь тут.
«Міські легенди,– значилося під заголовком,– це історії з життя минулих поколінь. Це міфи, що супроводжують нас десятиліттями, а можливо, століттями. Їхня мета – повідомити. Їхня мета – навчити. Але іноді їхня мета – попередити».
Далі йшла низка назв: «Чорний генсек», «Оленяча шкура», «Оманлива мантра» й близько двох десятків інших.
Остап клацнув по першій-ліпшій назві й відразу ж потрапив на сторінку, що з погляду на дизайн нічим не відрізнялася від головної. Все те саме, бракувало тільки вітання відвідувачам сайту.
Викладена легенда повідомляла про якийсь «портал» в одній з численних закинутих шахт Донбасу. Той нібито веде до паралельної реальності, де люди досі щасливо живуть при радянській владі. Знайти його досить складно, проте можливо. На жаль, автор історії, журналіст за фахом, зник за загадкових обставин, отже, кінець його пригод залишається невідомим. «Оленяча шкура» нагадувала попередній переказ, тільки цього разу «портал» містився всередині підвалу студентського гуртожитку десь на Закарпатті і вів не до паралельної реальності, а у світ хтонічних богів та чудовиськ, що в нашому розумінні одне й те саме. Викладач, який знайшов портал, згідно з традицією, теж зник. Третя легенда розповідала про жінку-примару. Це було ближче до справи, але не те, чого Мафін шукав. Героїня оповіді нібито вкоротила собі віку, стрибнувши з даху готелю, і тим самим прирекла себе на одвічне блукання серед живих. Зрозумілого фіналу, за яким можна було б відстежити коріння цієї історії, як заведено, не було.
Поганявши курсор по інших не менш загадкових назвах, хлопець нарешті зупинився на «Панночці в дзеркалі». Вже з перших рядків Остап зрозумів, що нарешті отримав бажане, отже, перший етап його пошуків завершився.
Легенда повідомляла наступне:
«У козацького сотника була вродлива донька. Така вродлива, що, коли настав час, до неї приїздили свататися мало не з чужих країв. Але дівчина була надто вередливою. Вона мордувала женихів своєю холодністю й небажанням віддати жодному з них своє серце.
Сотникові то було байдуже. Він тяжко пережив смерть дружини, і донька зосталася чи не єдиною його радістю на всім білім світі. Тому той чоловік вирішив так: він ніколи не примушуватиме свою дитину до заміжжя з якимсь заїжджим паном, хай би яким багатієм той не був. Сотник сам мав і село, і господарство, і наймитів, тож не бідував, і донька його у злиднях теж не жила. Батько не шкодував для неї нічого, тому й стояв твердо на своєму рішенні: доня вийде заміж тільки за того, хто стане їй любим, чиє серце їй відкриється і кому вона дозволить доторкнутися до свого. Отакого нареченого він і благословить, а інших йому не треба.
Час спливав, а потік женихів й досі не всихав. Їхали свататися до дівчини геть усі: і стрункі, і товсті, і багаті, і бідні, і такі, що з лиця хоч воду пий, і такі, що, коли надвір виходили, навіть пташки співати переставали. Різні були, бо кожен про норов дівчини чув, от і думав: а раптом я їй до серця припаду й заміж візьму?
Утім, рік минав за роком, а дівчина нікого не обирала. Ніхто її серця не зачепив. Стали люди перешіптуватися, обговорювати таку дивину та скоса поглядати. Мовляв, мабуть, причинна наша Панночка, раз ніхто їй до серця не йде. А чи не віддала вона свою душу нечистому, чи не почала із самим сатаною перелюби?
Як дійшли ці чутки до сотника, він одразу ж наказав слугам: як почують щось погане зі сторонніх вуст про його доньку, негайно всипати кривднику канчуків, та добряче – так, щоб аж шкіра порепалася. А потім омити оковитою і ще раз усипати, щоб не молов язиком нісенітниць.
Якось зранку прокинувся сотник від співу. Знайомий голос, та такий, що в нього аж душа розквітати почала. Грішним ділом вже подумав, буцімто віддав Богові душу й опинився в раю, де дружина його прислуговує самому Синові Божому. Так заслухався, аж сльоза обпекла суворе козацьке обличчя. А як вийшов надвір, ураз отямився: то співала не покійна дружина, а донька його. Так солодко й гірко водночас стало сотникові на душі, що знову сльози не втримав. Та тепер уже через радість, що Бог лишив йому дитину, єдину дитину, яка дорожче за всі коштовності у світі.
А Панночка заливалася словами, співала, мов соловейко в гаю. Так щиро, що аж люди до сотникової садиби почали сходитися. Та не всі з них добрими очима на дівчину дивилися. Чутки про її чорне око й віддане нечистому серце зробили свою справу. А з якогось часу в селі й насправді дивовижі почалися: то молоко за ніч скисне, то корови кров’ю дояться, то пси знічев’я брехати починають, а в степу вовки ночами цілими тічками виють, хоча їх тут уже давно не було чути. “Відьма серед нас,– казали старі й хрестилися з острахом,– їй-богу, відьма завелася”.
А Панночка знай співала собі, і співи ті зробилися щоденними. Від них душа старого сотника раділа. “Еге,– думав він, слухаючи її тоненький голосочок,– закохалася таки моя ясочка, що завгодно готовий віддати, аби ж тільки щастя своє знайшла”.
А чутки не вщухали. У кожній хаті шепотілися люди, що відьма їздить уночі на чоловіках, що хлепче кров дитячу і зводить із розуму всіх, хто їй в очі зазирне. Але більше за Панночку боялися селяни сотника, тому ніхто не наважувався йому хоч щось сказати.
А старий козак щодня веселішав і горя собі не знав. Покликав він якось доньку до себе й каже: “Бачу я, закохалася ти, голубонько моя, очі любов’ю сяють, а слова самі у пісню складаються. Хочу весілля справити, та таке, щоб чутки про нього по всіх усюдах пролунали. Але от біда: не знаю я любого твого, не
