Гелтер Скелтер - Олександр Завара
«Так,– міркував він,– Сергій загинув, його дійсно шкода. Проте він сам у всьому винен. Це був його власний вибір. А життя на місці не стоїть. Треба рухатися далі, бо час не чекатиме…»
17
МАКС. У СКЛЕПІ
Того літа в липні почало здаватися, що спекота, яка почалася ще в травні, була лише прелюдією до симфонії. Так би мовити, квіточками. А ближче до екватора цієї пори року не забарилися й пекельні ягідки. Тому навколишні поля, що Макс бачив з вікна рейсового автобуса, можна було вважати за американські прерії або всесвітньо відому Долину Смерті. Тільки пригнічені спекою лісосмуги відкидали слабку й майже позбавлену прохолоди тінь, що все ж таки свідчило про незмінність географічного положення країни. Утім, жодного полегшення це не надавало.
Макс уперто дивився у вікно, намагаючись відігнати нав’язливі спогади. Зокрема, про те, як кілька років тому на цьому самому рейсі його жорстоко краяли смуток і страх. У вологій долоні, як і зараз, він стискав квиток, придбаний на автостанції.
Саме тоді, після влаштованого йому однокурсником наркотичного трипу і спричинених цим візій, він твердо вирішив переступити поріг рідної домівки, зустрітися з матір’ю і вперше за життя змусити її розмовляти з ним про речі, що й досі його аж надто цікавили. Ще купуючи квиток, хлопець подумав, що його наявність якимсь чином змусить урватися нескінченний внутрішній діалог, що він вів із самим собою, і тоді все стане по своїх місцях. Але він помилився: клаптик паперу із вказаною на ньому вартістю і номером місця в автобусі ще більше роз’ятрив його острах. І що менше залишалося часу до від’їзду, то більше з’являлося сумнівів, а чи варто це робити.
З одного боку, Макс чіплявся за думку, що в цьому світі дійсно існують речі, що їх краще не знати. Наприклад, деякі моменти дитинства, яких він взагалі не пам’ятав удень, проте постійно бачив у снах, або мотиви розлучення батьків, що, вочевидь, й стали причиною його особистого пекла. Хлопець і тоді здогадувався, що заховані у минулому прикрощі можуть перетворитися на ту ж таки скриньку Пандори, і водночас прагнув, щоб усе, що йому привиділося під «балтійським чаєм», як і все, що сталося протягом його недовгого життя, отримало чітке пояснення. Відповіді на ці питання чекали на нього вдома. Певна річ, якщо мати захоче з ним про це розмовляти.
– О, я впізнаю цей погляд…– тільки й промовила підігріта дешевою випивкою жінка, поки він дивився, як вона потроху, однак упевнено прямує до забуття.– Я такі вже бачила… Бог знає, я цього не бажала, та з нечистого мисливець кращий, ніж з мене втікачка. І зрештою він мене наздогнав…
Що мати мала на увазі, вона відмовилася пояснити, і у Макса після цього майже зірвало дах. Вони люто посварилися, наговорили одне одному зайвого, хоча говорив переважно юнак, а мати лише слухала й кивала, і це ще більше лютило його. Він згадав про загублене дитинство. Про людей, які цуралися його й вважали, що з нього нічого путнього не вийде, про однолітків, які завжди відштовхували його попри всі намагання Макса стати частиною спільноти, про те, що це мати в усьому винна, бо відмовилася вирішувати проблеми, натомість втекла від них світ за очі, а він тепер змушений розплачуватися за її гріхи самотністю… Він узагалі багато чого наговорив і швидко пошкодував про це, але дурнувата юнацька гординя не дозволила визнати помилку й вибачитися за все. Однак матір, мабуть, все ж таки зрозуміла, що всьому приходить свій час. І розповіла синові все, що приховувала впродовж усіх цих років. Макс нарешті дізнався правду й отримав відповіді, що його цікавили.
Та їхня зустріч закінчилася новою сваркою, і після того вони майже не бачилися. Почуте настільки вразило хлопця, що наступного ранку він уже стояв на узбіччі траси й ловив попутку до Чернівців, намагаючись повернутися до міста якомога швидше…
Наразі село Букове зустріло колишнього мешканця цілковитою тишею. Приголомшливий спокій відразу ж почав діяти на нерви, і у Макса знову почалося щось на кшталт параної.
«Тут стільки всього сталося…»
Звичайно, село за час його відсутності не вимерло, але контраст із великим містом, до якого він вже звик, все ж таки був разючий.
Крокуючи вулицею, що мала назву Садова, хлопець чув лише поодинокі пташині співи і бачив візерунки тіней, якими рухав ледь відчутний вітерець. Навколо не було жодної автівки, мотоцикла чи хоча б звичного для сільської місцевості трактора. Вуха міського жителя немов би позатикали ватою, і йому здавалося, що він чує, як кров прискорено пульсує в скронях. Цілковита відсутність звичного для міста хаосу викликала тривогу. Та чи була ця тривога якось пов’язана з навколишньою тишею, Макс не знав. Можливо, його просто лякає думка про подвір’я, де він виріс і до якого зараз наближався, а ще зустріч із матір’ю, яку він не попередив про відвідини. Хтозна, як вона зустріне його, може, й взагалі не впустить до хати.
Він ще здалека помітив Павла Метушенка. Його родина жила в тій же хаті – то була типова радгоспна споруда на дві сім’ї. Літній чоловік порався в садку на своїй половині подвір’я, здається, щось там поливав.
Хлопець спробував зібрати шматки пам’яті докупи, але це виявилося надто складно. Хто він, той сусід? Пересічний український селянин. Більш-менш хазяйновитий ґазда, хоча здебільшого напідпитку, лає уряд за бездіяльність, торочить про чергову зраду. Завжди замурзаний, із брудними руками, оточений важким духом поту та навозу, але доброзичливий, готовий будь-коли прийти на допомогу.
Щоб не перетнутися із Метушенком, Макс підступив ближче до старого паркана і сховався за кущами. Добре, що обидві половини хати мали власний вхід, тому не було жодної потреби проходити через сусідське обійстя. Яке не є, а полегшення.
Усередині їхнього з матір’ю гнізда нічого не змінилося: ті самі меблі, ті самі ікони, та сама атмосфера розпуки. Тільки пилу й бруду побільшало.
