Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст
— Якийсь час — так.
— А того дня, коли зник Симон Мейєр, теж були разом?
— Та не пригадую, — усміхнувся Томмі Плейм. — Стільки років минуло!
— Шкода, — мовила Ліне. — Я собі уявляла, що напишу репортаж про події, які міцно вкорінилися в пам’яті місцевих людей, і вони точно знатимуть, де перебували на той момент, як це було, скажімо, з літаками, що врізалися у башти-близнюки 11 вересня чи зі стріляниною на Утьоя 22 липня.
Томмі Плейм притримав їй двері.
— Мусите розпитати когось іншого, — сказав він.
Ліне подякувала за розмову, яка майже нічого їй не дала, хіба враження, що Томмі Плейм волів би дистанціюватися від Леннарта Клаусена та минулого. Можливо, нещасний випадок на мотоциклі й був надто травматичним спомином, але згадати про нього було б цілком природно.
Ліне вийшла на вулицю й задерла голову на вікна третього поверху. Їй здалося, біля одного з вікон вона бачила постать, яка дивилась униз, на неї.
27
Під вікном офісу Ульфа Ланде проїхав потяг. Від часу зникнення Симона Мейєра він змінив місце роботи. Місцевий відділок закрили, тепер він мав кабінет на третьому поверсі великого будинку поліційної управи.
— Ви пишете для «ВҐ»? — запитав він.
— Колись там працювала, — відповіла Ліне. — Тепер — фрілансер, але й далі пишу для них.
— Кілька років тому «справою Єршьо» цікавилася інша журналістка.
Ліне вийняла блокнот і диктофон.
— А хто, пригадуєте?
— Вона писала для «Ґоліафа», шкода, імені не пам’ятаю.
Журнал «Ґоліаф» припинив своє існування, але розшукати журналістку нескладно. Можливо, вони навіть могли б працювати удвох, бо ж та журналістка їй не конкурентка.
— Коли це було? — запитала Ліне.
— Тоді я ще працював у відділку, — відповів Ланде. — Десь п’ять-шість років тому. Вона спілкувалася з братом Симона, але з того, мабуть, нічого не вийшло.
— Х’єль, — промовила Ліне.
Ульф Ланде, здавалося, не зрозумів, про що вона каже.
— Симонового брата звуть Х’єлем, — пояснила Ліне. — Я зустрінуся з ним пізніше.
— А, так, він був нашою контактною особою в родині, — кивнув Ланде. — Не бачив його вже багато років.
За вікном проїхав іще один потяг — у протилежний бік. Ліне зачекала, доки стихне гуркіт.
— Ви не проти запису нашої розмови? — поцікавилася вона.
Ульф Ланде кивнув, погоджуючись. Ліне увімкнула диктофон, який, до речі, належав «ВҐ», редакція колись видала їй устаткування для запису подкаста.
— Як думаєте, що трапилося з Симоном?
— Нещасний випадок. Гадаю, він похований у намулі, глибоко на дні озера.
— Але ж його речі лежали далеко від води, — нагадала Ліне.
— Це легко пояснити. Він покинув речі на стежці, а сам побіг до води, бо щось забув на березі.
— Що він міг там забути? На місці, де він рибалив, нічого не знайшли.
Ульф Ланде знизав плечима.
— Якусь блешню міг покласти до кишені чи ножа запхати в піхви. Я усе ж певний, що то був нещасний випадок, що він упав у воду.
— Але ж водолази все обшукали…
— Обставини там украй несприятливі для водолазів, — пояснив Ланде. — Дно вкрите понад півметровим шаром глини й намулу, від пересувань водолазів здіймається каламуть, видимість стає нульовою.
— А тіло хіба не спливло б, урешті-решт?
— Ми на це сподівалися, — кивнув Ланде. — Але воно могло міцно за щось зачепитись або ж його засмоктала глина. Скоріш за все, він так і залишився на дні, доки не розсоталися його рештки.
Ліне записала собі, що треба поговорити з кимось, хто брав участь у водолазній пошуковій акції.
— Хто за ним пірнав? — запитала вона.
— Пожежники… Товариство дайверів теж приєдналося.
Ліне переглянула свої нотатки.
— Отже, така ваша теорія — утоплення з необережності? — підсумувала вона.
— Тепер це зветься гіпотезою, — виправив її Ланде й обвів поглядом модерновий кабінет.
— Інші гіпотези перевіряли? — допитувалася Ліне.
— Ми розглядали всі можливості, але нічого не вказувало на інший розвиток подій. Та й мотиву для кримінального злочину начебто не було.
— Можливо, він побачив щось таке, що не повинен був бачити?
Ульф Ланде усміхнувся.
— Маєте на увазі презервативи?
Якраз їх вона не мала на увазі, та все ж кивнула.
— Наприклад…
— Ми знайшли їх, оглядаючи паркувальний майданчик і прилеглу територію. Шукали ймовірне місце злочину, але нічого не знайшли. Ані поламаних гілок, ані крові. Нічого!
— Усі свідчення перевірили?
— Звичайно, — запевнив Лінде. — Навіть гравійний кар’єр обнишпорили, бо одна ясновидиця сказала, мовби його там бачила.
— Хтось, може, давав свідчення проти когось конкретного?
— Про що ви?
Ліне мала на увазі Бернгарда Клаусена.
— Може, хтось підозрював когось у вчиненні злочину?
Ульф Ланде похитав головою.
— Як я вже казав, швидше за все йшлося про нещасний випадок.
— Скільки всього людей звернулися до вас зі свідченнями? — запитала Ліне, хоча й сама добре знала їх кількість.
— Близько п’ятдесяти, — відповів старший інспектор. — У більшості випадків мовилося про певні спостереження. Хтось наче бачив його то в Осло, то в інших містах.
— Адріан Стіллер з Кріпоса розповідав мені, що деякі повідомлення можуть пройти повз увагу, — промовила Ліне. — Надто у тих випадках, коли думаєш, ніби вже точно знаєш, що трапилося. Тоді інформація, яка відводить убік, видається неважливою і нецікавою.
Ліне бачила з виразу обличчя інспектора, що тому не подобаються її натяки, ніби довірену йому справу розслідували недобросовісно.
— Звісно, для слідчих це проблема, — сказав Ланде. — Особливо для тих, хто працює в периферійних поліційних округах, а не в столиці. Більшість звернень накопичуються там і не мають подальшого ходу, але я впевнений, що не оминув би увагою серйозну інформацію.
— А що думаєте про рішення групи ДН поновити розслідування справи?
— Були б лише вдячні, — відповів Ланде. — Самі ми таких ресурсів не маємо. Та, правду кажучи, не знаю, що вони можуть вдіяти такого, чого не зуміли ми. І не знаю, що ви сподіваєтеся знайти…
Ліне усміхнулася, потягнулась за диктофоном і вимкнула його. Вона сподівалася знайти Симона Мейєра, однак уголос нічого не сказала.
28
— Перше повідомлення прийшло на телефон служби екстрених ситуацій о 14.40, — сказав Аудюн Тюле, навіть не заглядаючи до своїх нотаток. — Грабіжники прорвалися на злітно-посадкову смугу перед терміналом, як тільки гроші вивантажили з літака й почали переносити у фургон інкасаторів. Перший патруль прибув в аеропорт о 14.46, але вони ніяк не могли локалізувати місце злочину. Тому їх випередила поліція аеропорту, та однаково спізнилася — за злочинцями вже й слід вистиг.
Амалія жувала канапку й не зводила своїх великих очей з Тюле.
— То були два досвідчені грабіжники, — вів далі Тюле. — У чорних комбінезонах і балаклавах, озброєні автоматами. Приїхали на чорному