Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

редакцію «ВҐ» сім років тому, то думала, що назавжди — прийшла, щоб залишитися. Але тоді вона була сама, думала лише про себе. Тепер життя змінилося, і вона знову намагалася переконати себе, що, звільнившись, зробила правильний вибір, бо їй подобається самій розпоряджатися своїм часом і бути самій собі босом.

Сандерсен привітався з нею обіймами.

— Дякую, що ти погодився зі мною зустрітись, — промовила Ліне.

— Та як же я міг не погодитися!

Ліне за роки журналістської діяльності була автором багатьох передовиць, удостоїлася кількох премій за свої публікації.

Сандерсен провів її крізь рамку й далі, до ліфта. Він двічі глянув на годинник, доки вони піднімалися ліфтом. Ліне збагнула, що часу в неї небагато.

— Я приглядаюся до однієї давньої справи про зникнення людини, — сказала вона, сівши на стілець для відвідувачів у його заскленому офісі.

— Якої саме? — запитав Сандерсен.

Спинка крісла м’яко подалася назад, коли він відхилився, розглядаючи Ліне.

— Її вже ніхто не пам’ятає. Симон Мейєр. Зник біля Єршьо 2003 року.

— Маєш щось новеньке?

— Можливо.

Сандерсен похитав головою.

— Група «давніх і нерозкритих» у Кріпосі поновлює слідство, — додала Ліне.

— Та це рутина… — Сандерсен знову зиркнув на годинник. — Вони переглядають усі нерозкриті справи. Що такого особливого саме в цій?

— Імовірно, йдеться про великий промах поліції, — і Ліне повторила почуте від Адріана Стіллера, мовляв, справа аж ніяк не могла називатися «справою Єршьо», тобто справою про потопельника.

— У промахах поліції немає нічого унікального, — заперечив Сандерсен. — Саме вони, як правило, і є причиною нерозкриття справ.

— Я маю свідчення, які так ніхто й не перевірив, — наполягала Ліне. — Фактів ще не багато, але їх неодмінно стане більше, коли я почну розпитувати людей, покликаючись на замовлення від «ВҐ».

— Ти трохи спізнилася, — Сандерсен підняв спинку стільця. — Ми вклали багато ресурсів в іншу давню справу про зникнення. Подкаст, статті, відео і все решта. Та ти й сама знаєш…

— У яку справу?

— Схожу на твою… Злочин, якого ніхто не помітив, коли він стався, і про який нині всі забули. Одна жінка стверджує, ніби знає, що трапилося і де лежить тіло. Скоріш за все, серію публікацій запустимо з наступного тижня.

Ліне знала, що це означає. Сандерсен не хоче двох паралельних проектів-конкурентів. Завагалася на мить, чи показати йому лист-анонімку про Бернгарда Клаусена, але передумала.

— Повертайся через півроку. Або коли матимеш конкретну пропозицію, — сказав Сандерсен.

Ліне підвелася. Усе було б простіше, якби редактор її підтримав, але вона від нього не залежала. І, взагалі, вона не залежала від «ВҐ».

— У будь-якому разі, дякую за згаяний на мене час, — промовила вона й запевнила, що проводжати її не треба.

25

Дощ, який тривав відучора, ущухнув. У повітрі похолодніло, але все ще приємно було посидіти надворі. Вістінґ примостив Амалію на канапу на веранді, з планшетом і купою подушок. Маленьке личко було дуже зосереджене. Час від часу у грі, якою бавилася мала, чулися різні звуки.

Аудюн Тюле телефонував годину тому, повідомив, що він у дорозі, й розпитав про місце зустрічі. Вістінґ назвав йому свою приватну адресу, пояснив, що сьогодні не на роботі, а вдома пильнує внучку.

Він розгорнув блокнот на чистій сторінці, зосередився на кількох останніх днях травня 2003 року. Накреслив хронологічну таблицю, десь посередині намалював червону цятку й надписав: «29.05.2003 14.40». Дата й час пограбування. Трохи правіше зробив мітку простим олівцем «СМ — приблизно 17.00». Тоді востаннє бачили Симона Мейєра.

Мортенсен міркував над електронною версією тієї ж хронології. На його прохання йому надіслали календар політичних зустрічей Клаусена за 2003 рік. Він збігався з альманахом, знайденим у домашньому кабінеті Клаусена, але був детальнішим. У четвер 29 травня о дев’ятій ранку Клаусен мав нараду в департаменті, а потім, о десятій, робочу зустріч з членами об’єднання «Гельсе Сьор» у приміщенні Міністерства охорони здоров’я на площі Ейнара Ґергардсена. О дванадцятій він проводив інструктаж Норвезькій асоціації педіатрів щодо заходів зі скорочення часу очікування в дитячій та підлітковій психіатрії, о першій — коротку зустріч з керівництвом Норвезької асоціації стоматологів, а о пів на третю — нараду з Біотехнологічною радою.

— Клаусен скасував усі зустрічі наступного дня, — прокоментував Мортенсен, показуючи на моніторі порядок денний п’ятниці, ЗО травня.

Деякі зустрічі перенесли на інші дні. А ось зустріч з керівником Інституту народного здоров’я щодо заходів із запобігання поширенню вірусу легіонелли було проведено по телефону — про це стояла відмітка в календарі.

— Дуже впадає в око, — завважив Мортенсен.

Вістінґ погортав приватний альманах Клаусена. Ті самі домовленості, проте дописано «дача» на п'ятницю, суботу й неділю.

— Є записи в гостьовій книзі? — запитав він.

Мортенсен погортав сторінки.

— Лише в наступні вихідні. Тоді в нього було багато гостей.

Вістінґ знову звірився з домашнім альманахом. «Дача. Толока» — примітка: на вихідні, сьоме й восьме червня.

— Записи в гостьовій книзі залишали гості. Коли ж гостей не було, у книзі ніхто нічого не писав, — сказав Мортенсен.

Пролунав дзвінок у двері. Вістінґ підвівся, глянув на Амалію. Вона заснула з планшетом на колінах.

Аудюн Тюле був кремезним чолов’ягою з густими вусами й широким носом, у джинсах, білій футболці, з робочим бейджиком, почепленим на шнурку на шиї.

Він переклав товстий блокнот у ліву руку й міцним потиском правої привітався з Вістінґом.

— Ще ніколи не бував удома в гостях у своїх колег, — сказав він.

Вістінґ усміхнувся, глянув на авто, яким він приїхав.

— Документи в багажнику, — пояснив Тюле. — Вісім тек-підшивок. Заберемо їх потім.

Вони перейшли через весь будинок на веранду з боку задвір’я. Мортенсен, підвівшись, привітався зі слідчим з Румеріке. Вістінґ приніс іще одне горня на каву.

— Розкажіть мені про гроші, — попросив Тюле, зручно вмощуючись.

Вістінґ зиркнув на Амалію — мала ще спала.

— Ми проводимо наради в мене вдома, а не в поліції, не лише через неї. Мені доручено особливе розслідування, у якому я підпорядковуюся лише генпрокурору. Ніхто в управі про це не знає.

Тюле наморщив чоло.

— Про подібне я ще не чув.

— Для мене теж уперше. Радо залучили б тебе до нашої групи, — зізнався Вістінґ, відразу переходячи на «ти».

— Спершу хотів би дізнатися подробиці.

Вістінґ кивнув.

— Усе, про що ми нині розмовлятимемо, таємна інформація. Можеш зачекати з рішенням, послухати, про що йдеться, але в будь-якому разі не маєш права розголошувати почуте.

— Домовилися, — не роздумуючи, погодився Тюле.

Вістінґ завагався, з чого ж починати.

— Хай спершу покажу тобі гроші, — підвівся він.

Тюле рушив за ним і Мортенсеном у підвал. Вістінґ