Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

— Ви тримаєте гроші тут? — здивувався Тюле.

Мотенсен одягнув латексні рукавички й приніс одну з картонних коробок. Вістінґ простягнув Тюле пакетик з рукавичками. Мортенсен тим часом вийняв з коробки пачку доларових банкнот.

— Разом — дев’ять коробок, — сказав він, простягаючи Тюле пачку грошей.

— 5,3 мільйона доларів, 2,8 мільйона фунтів та 3,1 мільйона евро, — повідомив Вістінґ.

— І ти їх тримаєш у своєму підвалі? — похитав головою Тюле. — Ви зовсім збожеволіли?

— Ми з’ясували, що вся сума збігається з сумою вкрадених в аеропорту грошей, — незворушно вів далі Вістінґ. — Приблизно 70 мільйонів за нинішнім курсом.

Аудюн ніяк не міг отямитися від шоку.

— Усе наче правильно, — пробурмотів він. — Така ж сума фігурує в документах.

Він обійшов стіл з коробкою, вийняв іще одну пачку доларів.

— Когось затримали? — запитав він.

— Ні!

— Де ви їх знайшли?

Вістінґ розповів про дачу Бернгарда Клаусена.

— Робочий календар Клаусена дає йому алібі на час пограбування, — сказав Мортенсен.

— Хай там як, але надто вже неправдоподібно звучить… Чинний державний чиновник замішаний у злочині!

— Клаусен мав сина, який через півроку після грабунку розбився на мотоциклі. Ми саме досліджуємо середовище, у якому він крутився.

Тюле поклав гроші на місце, стягнув рукавички.

— Якщо Клаусен у будь-який спосіб мав причетність до пограбування, то я не розумію, чому генпрокурор захищає його таємним розслідуванням.

— Якщо це просто пограбування, статус усієї справи понижується, — пояснив Вістінґ. — Але ми цього не знатимемо, доки всього не з’ясуємо. Клаусен сидів в уряді. Тут достатньо грошей, щоб впливати на його політичну волю і, тим самим, мати значення для національних інтересів.

— Не схоже, що він користувався цими грошима, — промовив Тюле. — Лише їх зберігав. Який у цьому сенс?

Вістінґ з ним погодився і розповів про Акселя Скавгауґа, якому Клаусен заплатив норвезькими кронами за підпал своєї дачі.

— Знайшли на грошах якісь технічні сліди? — допитувався Тюле.

Мортенсен повідомив про результати аналізу відбитків пальців.

— Тепер чекаємо на результати ДНК, зокрема на навушнику рації, знайденому в одній із коробок.

— Окрім усього, серед грошей ми знайшли ключі й записку з номером телефону такого собі Даніеля, — додав Вістінґ. — Це тобі щось каже?

Тюле похитав головою.

— Отак відразу не згадаю, але можна над цим попрацювати. У матеріалах справи майже 500 імен.

Пхикання змусило усіх озирнутися: прокинулась Амалія.

26

У ході перевірки біографії Томмі Плейма з’ясувалося, що він жив зі співмешканкою і працював керівником відділу продажів однієї компанії за кілька кварталів від будівлі редакції «ВҐ». Ліне сіла за столик у кафе перед пекарнею у цокольному поверсі й зателефонувала йому.

— Маєте кілька вільних хвилин? — запитала вона, відрекомендувавшись.

— Залежить від того, чому ви телефонуєте, — відповів чоловік.

— Я пишу статтю про загадкове зникнення Симона Мейєра. Пригадуєте?

— Звичайно.

— Я розшукую його друзів і знайомих-однолітків. Хочу лише почути кілька слів, про їхні враження тоді й про те, що вони думають тепер.

— Гадаю, вам треба поговорити не зі мною, а з кимось іншим, хто ліпше його знав.

— У мене ось старі списки ваших класів, — вела далі Ліне. — Може, допомогли б мені когось із них вибрати?

Томмі Плейм завагався.

— Я вже давно ні з ким зі школи не контактую, — врешті відповів він.

— Я сиджу в будівлі «ВҐ». І телефоную вам, бо бачу, що ви працюєте неподалік, на Ґренсені. Буду у вас за п’ять хвилин, і ми могли б разом проглянути списки, — наполягала Ліне.

— У мене за півгодини ділова зустріч.

Ліне підвелася.

— Півгодини мені вистачить.

— Ну, добре…

Ліне закінчила розмову й швидким кроком рушила тротуаром. Фірма, де працював Томмі Плейм, мала вхід із задвір’я. Жінка на рецепції відповіла в домофон і впустила її досередини. Ліне піднялася на третій поверх. Томмі Плейм чекав на неї біля стійки рецепції. Він був одягнений в темні костюмні штани й білу сорочку з закасаними рукавами.

— Дякую, що знайшли для мене час, — сказала Ліне.

— Як я вже казав, не знаю, чи зумію вам допомогти.

Томмі Плейм провів її до найближчої кімнати для нарад.

— Пригадую його зі школи, але ніколи з ним не товаришував. Та й нещастя трапилося з ним через багато років після закінчення школи.

Ліне сіла.

— Вважаєте, то було нещастя?

— Принаймні так говорили.

— Пригадуєте той день, коли він зник?

— Добре пам’ятаю лише гвинтокрил, який літав низько над Єршьо, але то було вже кілька днів потому. Не відразу ж зрозуміли, що він зник, і почали пошуки.

— Ви тоді мешкали в Колботнені?

— Мав кімнату в гуртожитку, — кивнув Томмі Плейм. — Продавав телефони.

— І в день зникнення Симона теж були на роботі?

— Напевно… Ми здебільшого працювали по обіді та ввечері, коли люди вже вдома.

— Що ви подумали, почувши про його зникнення?

Томмі Плейм знизав плечима.

— Охоче допоможу вам з класними списками, але не маю бажання фігурувати в інтерв’ю і коментувати події того дня.

— Вибачте, — похопилася Ліне й розклала перед ним списки.

Список класу, у якому навчався Симон Мейєр, лежав зверху.

— Майже нікого не пам’ятаю, — скрушно похитав головою Томмі Плейм. — Я ж був на клас старшим і мав старших товаришів.

Ліне перейшла до наступного списку. Леннарт Клаусен стояв другим згори. Вона закреслила його ім’я і знову скопіювала аркуш, тож здавалося, ніби так було відразу.

— Один тут викреслений, — промовила вона.

— Так, Леннарт… Він помер.

— Від чого помер?

— Нещасний випадок на дорозі.

— Ви вчилися в одному класі?

Томмі Плейм кивнув, але в подробиці не вдавався. Взяв у руки стосик списків, погортав їх. Ліне відчувала в ньому якусь нехіть, ніби йому немиле було нагадування про шкільні часи.

— Навіть не знаю, — похитав він головою. — Хіба до Інгеборг Скуї можна звернутися.

Томмі показав пальцем на ім’я у самому кінці списку.

— Вона випускала шкільну газету й була членом учнівської ради. З тих дівчат, котрих усе цікавило й турбувало. Якщо вона не зможе сказати нічого путнього, то принаймні когось порадить.

Томмі Плейм віддав їй списки.

— У кожному разі, дуже дякую, — промовила Ліне, довго складаючи аркуші й тягнучи час.

Розмова не дала їй тих відповідей, яких вона сподівалася, тож їй іще не хотілося її завершувати.

— Отже, двоє хлопців з вашої школи мертві?

— Леннарт був сином Бернгарда Клаусена, політика, — пояснив Томмі.

Ліне кивнула, ніби це була новина для неї.

— Леннарт і Симон знали одне одного?

Томмі Плейм глянув на годинник і підвівся.

— У кожному випадку, мешкали недалеко, — відповів він і рушив до дверей.

Ліне відчайдушно шукала, чим би його затримати.

— Ви з Леннартом підтримували дружбу після школи? — запитала вона