Пор'ядна львівська пані - Люба Клименко
— Бабцю, а дядько сказав, поки тебе не було, що він хоче попросити в тебе мамину руку!
За столом запанувала гробова тиша.
— Дитинко, — погладив її по голові Дмитро Іванович. — Ти мене неправильно зрозуміла. Я хотів був попросити подивитися на руку твоєї мамусі, бо мене зацікавив її перстеник!
Усі звернули погляд на Пенелопину руку. У неї на пальці палав перстень — подарунок Одіссея, а внутрішній напис «Чекай мене завжди» просто пропікав їй шкіру.
— А це що таке? — поцікавилася пані Правдослава. — Ану зніми, я роздивлюся!
— Він не знімається, — пробурмотіла Пенелопа ніяково.
— А звідки він у тебе?
— Купила собі на день народження.
— Сама?
— Так, сама. Ваш син ніколи мені нічого не дарує.
Пані Правдослава хотіла була прочитати довгу лекцію про те, як пощастило Пенелопі з чоловіком, однак вирішила перенести її на більш слушний час.
Щоб розрядити ситуацію, вона голосом масовика-витівника запропонувала:
— Ясику, синку, зіграй нам на бандурі!
Ясик з понурою головою вийшов з вітальні і за деякий час повернувся з інструментом.
— Взя-а-ав би я-а-а бандуру-у-у та й заграв, що зна-а-а-ав! — завібрував Ясик.
«Через ту бандуру імпотентом став!» — закінчила музичну фразу подумки Пенелопа.
Кася, знаючи нову версію пісні, старанно стримувала конвульсії сміху. Їй це вдавалося.
Дмитро Іванович слухав щемливу пісню, тримаючи в своїх долонях руку Правдослави Іванівни.
— Що б ви ще хотіли почути, Дмитре Івановичу? — з почуттям спитала вона.
— Щось на слова Івана Франка. Це мій улюблений поет!
— І мій також, — підтримала його уподобання Правдослава Іванівна.
Вона хотіла була ще щось додати, проте Дмитро Іванович продовжив свою думку:
— Знаєте, я дуже полюбляю прийти до Івана Яковича на розмову в університетський парк...
Пенелопа з Касею перезирнулися і відвели погляди одна від одної, щоб не видати себе. Правдослава Іванівна співчутливо кивала головою.
Ясик заспівав «Як почуєш вночі край свойого вікна...».
Пенелопа згадала своє з Касею нічне чергування під вікном після появи напису на сусідському паркані і знову усміхнулася. Подивившись на Касю, вона вжахнулася. У тої очі були повні сліз. «Що за примара?» — похолола Пенелопа. Однак це була не примара, бо сльоза по-справжньому викотилася з Касиного ока.
Пенелопа перевела погляд на Ясика. Він співав дуже жалібно. «Може, я чогось не розумію? — розмірковувала Пенелопа. — Може, Ясик і справді — талант, який я не розгледіла за брудною піжамою і нужденним побутом? Може, і справді Кася мала рацію, що ми з Ясиком — з різних наборів пазлів?»
Коли він скінчив пісню, Дмитро Іванович зааплодував, його радісно підтримала Кася і, звичайно, Правдослава Іванівна.
— Ти чого? — пошепки спитала подругу Пенелопа.
— Він такий милий. — почула вона у відповідь.
Ясик виконував нові й нові пісні зі свого репертуару, і з кожною піснею аплодисменти ставали палкішими і палкішими...
— Піду зготую кавусю! — нарешті піднялася з місця пані Правдослава, а коли повернулася з пахучим кавником і власноруч спеченими «пляцками» — галицькими перекладанцями — її охопив романтичний настрій.
— Дмитре Івановичу, а ви одружений? — кокетливо спитала вона.
— Вже ні! — відповів той.
Пенелопині брови звелися вгору від несподіванки.
— А які жінки вам подобаються?
— Я шукаю собі жінку із золотавим волоссям, веснянками на білому тілі, сумними сірими очима і покірною пристрастю. Я хочу розкрити цю жінку, як весняне сонце відкриває бруньку, і випустити назовні її притлумлену пристрасть...
Одіссей поглянув на Пенелопу впритул. Ясик уловив цей погляд. Здається, він усе зрозумів.
Пані Правдослава постелила Дмитрові Івановичу у вітальні, однак дуже довго не випускала його зі своєї кімнати.
Кася лежала на ліжку і дивилася в стелю. Пенелопа робила те саме.
— Все! — підхопилася Кася з місця. — Я так більше не можу! Йому там так самотньо!
— Кому, Одіссеєві?
— Та що ти зі своїм Одіссеєм причепилася!
— То кому ж іще? Місьові?
— У тебе зрушення на рівні логіки. І не в кращий бік.
Несподівано Пенелопу ошпарив здогад:
— Ясик?
— Так, уяви собі — Ясик!
— Ти серйозно?
— Певно.
— Точно, не жартуєш?
— Точно!
Пенелопа замислилася: може, Ясикові якраз і потрібна коханка-«мама», яка шмагатиме його по дупі ременем і приказуватиме: «Ти, нездалий хлопчисько, марш у кут!»
— Касю! — жалібним голосом попросила Пенелопа.
— Ну що таке?
— А ти не образишся, якщо я тебе щось попрошу?
— Не знаю, а що?
— Спокуси Ясика!
Кася у відповідь мовчала. Пенелопа зрозуміла, що та давно про це думала, проте боялася зізнатися подрузі.
— Йому і дійсно так самотньо! — підливала масла у вогонь Пенелопа.
Кася підхопилася з ліжка і, ніжно поцілувавши Пенелопу в губи, рішуче побажала собі:
— Ну що ж, удачі!
Пенелопа неначе звільнилася від страшного тягаря. Докори сумління, які то явно, то приховано мучили її, нарешті стихли. Вона знайшла виправдання своїй поведінці: їхня з