Пор'ядна львівська пані - Люба Клименко
— Ви маєте дуже алєґантську (саме так говорять у Стримборі) вишиванку! — зробила вона комплімент гостеві.
Дмитро Іванович так само алєґантськи взяв руку пані Правдослави і з почуттям поцілував її. Пані Правдослава обвела переможним поглядом присутніх:
«Ось бачите, як мене шанує ця поважна людина з Києва! Цей інтелектуальний світоч!» — красномовно сяяли її очі.
«Це не інтелектуальний світоч, а оральний», — лунали беззвучні слова з вуст Пенелопи.
«І трахальний», — приєдналася до неї Кася.
Одіссей нахилився до пані Правдослави і щось зашепотів їй на вушко. Та зовсім по-дівочому сором'язливо усміхнулася і зашарілася. Трохи оговтавшись, перевела розмову на високі матерії:
— Пан Дмитро сказав на вечорі в Народному домі, що я — зоря української просвіти. Правда, Ясику?
Ясик мовчки кивнув.
— І ще сказав, що в мене надзвичайно точне історичне бачення...
— Так, бабусю, — уставила свого довгого носа в розмову всюдисуща Мартуся. — А ще він тебе за кулісами вщипнув за дупу!
За столом запанувала мовчанка. Кася і Пенелопа завмерли із завислими в повітрі виделками. Правдослава хапала ротом повітря. Один Ясик спокійно їв. Здається, він витав думками далеко-далеко... Можливо, в синіх Карпатах...
— Яка гарна дівчинка! — погладив по голові Мартусю Дмитро Іванович. — Така кмітлива, така розумна, як і її...
«Мама!» — пронеслося в голові в Пенелопи й Касі.
«Бабці!» — пронеслося в голові в Правдослави Іванівни.
— Як і її тато! — зовсім несподівано закінчив свою думку Дмитро Іванович.
Ясик подивився на нього байдужим поглядом і далі продовжив працювати щелепами.
За деякий час пані Правдослава оговталася:
— Дмитро Іванович казав у своїй лекції, що в «Актовій книзі Львова ХVІІ ст.» навіть є записи, що стосуються Стримбора.
«Стримбором там і не пахне!» — прокоментувала її слова Пенелопа.
«Зате чимось іншим пахне!» — додала Кася.
Однак задля поважного галицького етикету обидві молоді жінки схвально закивали головами.
— ...Там навіть кілька разів згадується прізвище Калапуцьких.
Дмитро Іванович на підтвердження кивнув.
Пенелопа здригнулася при згадці осоружного чоловікового прізвища, яке він не даремно поміняв на більш «духовне».
— Доню, — Пенелопа здригнулася ще раз, бо це стосувалося саме її, — а невже тобі не траплялося це прізвище під час твоєї роботи в архіві?
Пенелопа закашлялася.
— Вона займається «Актовою книгою Львова ХУІ ст.», — втрутилася в розмову бойовим тоном Кася. — Це я займаюся сімнадцятим століттям.
Пані Правдослава була дещо незадоволена таким безпардонним втручанням у її духовну бесіду.
Тим часом Кася продовжувала серйозним тоном дослідника:
— Там написано, що Калапуцькі тримали корчму в Стримборі...
З виразу очей Дмитра Івановича можна було здогадатися, що він оцінив Касин жарт.
Груди Правдослави схвильовано піднімалися, вона побуряковіла, адже було зачеплено її національну гордість:
— У нашому роду ніколи не було жидів... — ображено сказала вона. — Бігме, не було!
— Не знаю! — невинно стенула плечима Кася. — Там є такий запис: «Рудий Мошко Калапуцький зі Стримбора...»
Пенелопа щипала себе за м'яке місце, аби не пирснути.
— Ну досить! — запротестувала пані Правдослава і поспішила перевести розмову на іншу тему. — Пан Дмитро каже, що «Актова книга міста Львова ХVІІ ст.» приносить йому просто фізичне задоволення...
«І не тільки йому», — подумала Пенелопа.
— У ній є такий неповторний запах! — натхненно вела вона. — Це запах нашої історії!
«...І нашого кохання...», — додала Пенелопа.
— ...Історії, яка нас вчить, хвилює, збуджує і навіть ґвалтує! Саме так висловився Дмитро Іванович.
Одіссей на знак схвалення похитав головою. Пані Правдослава заплющила очі й прошепотіла:
— Який точний образ!
«Абсолютно згодна з вами, мамо!» — подумки сказала Пенелопа.
— Пан Дмитро ділився зі мною, що коли він розгортає «Актову книгу Львова ХVІІ ст...».
«...тобто мене...» — подумки прокоментувала Пенелопа.
— ...нахиляється до неї, вдихає її запах, його охоплює дивовижне хвилювання...
Пані Правдослава аж примружила очі, неначе це стосувалося її особисто.
— ...він її пестить руками, і вона віддається йому...
Пані Правдослава на мить завмерла в стані незрозумілого збудження:
— Яка метафора!
«Якби ж то була просто метафора!» — з гіркотою сказала про себе Пенелопа.
Несподівано пані Правдославу осяйнув блискавичний здогад:
— А невже ви не зустрічалися в архіві?
Подруги перезирнулися і заперечно захитали головами, мовляв, «уперше бачимо!»
Пані Правдослава була задоволена відповіддю. Вона з материнською (чи не з материнською?) любов'ю поглянула на Одіссея, потім на його тарілку...
— Йой! — перелякано вигукнула вона так, що всі за столом також здригнулися. — Вам не смакує, пане професоре?
І вона заметушилася, підкладаючи в його тарілку «салатки».
«Так, він дійсно професор своєї справи!» — ядуче прокоментувала Пенелопа.
— Ясику, синку, ходімо на кухню по голубці!
Коли мати з сином вийшли з кімнати, за столом запанувала мовчанка.
— Ну? І що ти собі думаєш, героє давньогрецької міфології? — нарешті озвалася Пенелопа і подивилася спідлоба на Одіссея.
— Я? Я оце думаю попросити в пані Правдослави твоєї руки!..
Пенелопа почервоніла. На неї з цікавістю подивилися дві пари дитячих оченяток.
У кімнату заплили ненависні Пенелопі самбірські голубці — без м'яса і