Фантомна довіра - Лана Вернік

— Так, склала, дякую, — розгублено відповіла Лора, намагаючись дивитися лише на Тоню, хоча боковим зором помічала спрямований на неї допитливий погляд.

— Поглянь, хто приїхав! — подруга розвернулась і вказала на Степана.

— Привіт, — привітався той, усміхнувшись та оглядаючи її постать згори донизу.

— Привіт… — відповіла тихо.

Лорі здалося, що вона фізично відчуває, як погляд Степана ковзає її тілом, лишаючи по собі гарячий слід на її шкірі. Чомусь стало важко дихати і серце закалатало за грудиною. Обережно вона підвела погляд і поглянула йому в очі. Вони притягнули її до себе миттєво, як магніт, якому Лора не мала сили опиратися: не могла й не хотіла. Відчувала тепло, що наростало всередині, та ще купу різних, незнайомих досі, відчуттів, котрі пробуджувалися в ній від пильного погляду гетерохромних очей, таких чужих і знайомих водночас. Ні про що не хотілося думати, тільки дивитись і розчинятися в них...

Степан теж не відводив від неї погляду. Він розглядав Лору. Вона виросла. Це вже не та маленька перелякана дівчинка, котру він витяг колись із води й повернув до життя. Перед ним стояла дуже гарна дівчина, дещо збентежена і чимось засмучена, але точно не ображена на нього. Лора дивилася йому в очі, не виказуючи ні страху, ні огиди, ні збентеження. Не так багато людей (лише покійні батьки й бабуся) могли дивитися йому в очі так прямо, так довго, так заворожено… Хоча ні, заворожено досі ще взагалі ніхто не дивився…

Тоня мовчки спостерігала за їхнім німим діалогом. Не знала, як точно зрозуміти поведінку Степана, але те, що подругу “накрило”, було для неї очевидно. Знала, що з Русланом у Лариси нема жодної хімії, і часто підколювала подругу, називаючи її фригідною. Проте зараз, спостерігаючи цей довгий погляд Лори і Степана, Тоня розуміла, що проблема не в подрузі — просто поруч з нею не той чоловік. Зі Степаном у подруги може вийти не просто хімія, а цілий вибух, тільки б ці двоє не увімкнули свої характери… Обоє ж такі норовливі, що “ховайся в жито”, а спробувати варто… І якщо Лора сама цього не зрозуміє, то Тоня вже точно донесе до неї цю думку...

В кінці вулиці замаячили постаті мамочок, що прогулювалися з дітьми у візочках, і Тоня вирішила, що потрібно переривати цей німий діалог та пересуватися у якесь інше місце: двір, будинок, машину — куди завгодно, але якомога далі від цих “клуш”, котрі сидять вдома, не маючи спілкування, і шукають собі жертву, щоб “заговорити до смерті”, розповідаючи про зригування і колір какашок своїх чад. Дуже цікаво і пізнавально... Зачепитися зараз із цими квочками — це зіпсувати всю магію, котра щойно виникла в неї на очах.

— До речі, Лоро, у тебе “днюха” сьогодні, а у Степана була поза-позавчора, 9 числа, уявляєш? — Тоня поклала руку на плече подруги й та, здригнувшись, кліпнула, розірвавши зоровий контакт зі своїм “магнітом”. Лора розгублено поглянула на подругу, котра усміхалася до неї, потім на Степана, але той вже дивився в кінець вулиці, на тих самих мамочок.

— Вітаю, — тихо видавила з себе Лора, намагаючись зібратися з думками та осмислити, що оце щойно з нею відбулося.

— Навзаєм, — усміхнувся Степан, уникаючи зустрічі поглядами.

— То, може, ми якось відсвяткуємо? Маємо тортик, зайдімо в дім, я заварю чай, — запропонувала Тоня.

— Я маю зайти до бабусі, — Степан озирнувся на хвіртку. Він зустрів Тоню, щойно вийшов з авто, і досі не відвідав свою єдину родичку.

— Ну то давай скоренько до бабусі, і ми тебе чекаємо, — вона усміхнулася, обіймаючи збентежену подругу за плечі.

— Скоренько не вийде, ти ж її знаєш, — Степан відчинив задні дверцята машини та, взявши з сидіння спортивну сумку, закинув її собі на праве плече. Ліву руку беріг. Під пов’язкою була рана, Лора це розуміла: у декількох місцях на зап’ясті крізь бинти просочився ексудат.

— О… Ну, тоді ми можемо піти з тортиком до тебе в гості, — не вгамовувалася Тоня і, взявши з рук Лори пакет, підняла його вгору, демонструючи Степану готовність.

Лора здивовано поглянула на подругу.

— Тоню… — почала вона говорити, але несподівано Степан підтримав її ідею.

— А пішли, — він зачинив авто і махнув їм, щоб прямували за ним.