Фантомна довіра - Лана Вернік

— Що трапилося з твоєю рукою? — спробувала перемикнути свій мозок, але, ставлячи питання, повернула голову, а він схилився і його губи опинилася майже перед її очима. Гарні. До чого ж у нього гарні губи. Ой, Лоро...

— Виробнича травма, — сказав Степан, ледь повернувши до неї голову, і, на одну коротку мить, його губи торкнулися до її чола. Лора ледь стримала стогін насолоди. Дихання збилося. Її зараз накриє від присутності Степана, ще один такий дотик і вона зомліє… — Сьогодні потрібно зробити перев’язку. Ти допоможеш мені з цим?

— Ну… мабуть. Правда, я ще не…

— Я знаю, як її робити, всі ліки у мене з собою, якщо що — підкажу. А ще я знаю чарівні слова: “Будь ласка”, — Степан усміхнувся і збоку зазирнув їй в обличчя. Лора усміхнулася теж. Від нього хлинула хвиля жару, що накрила Ларису, пішовши по обличчю плямами. Тепер вона розуміла, що значить “танути від когось”.

— Я спробую.

— Буду тобі дуже вдячний. У мене самого навряд чи вийде все зробити добре, а бабусі я не хочу показувати те, що під бинтами.

— А що там?

— Побачиш, — він усміхнувся і знову торкнувся носом її голови, вдихаючи трав'яний запах. Лору долала цікавість.

— Для чого ці таємниці, я ж все одно потім побачу?

— От потім і дізнаєшся.

— Але…

Лора не договорила, бо Степан різко повернув її до себе обличчям і приклав вказівний палець правої руки їй до губ. Намагаючись втримати рівновагу під час швидкого переміщення дівчина схопилася руками за пояс його джинсів та там їх і лишила.

— Терпіння, Наядо. Добре? — запитав він.

Лариса ледь помітно кивнула. Вона знову опинилась у владі магнетичного погляду, а близькість бажаних губ позбавляла її останніх сил опиратись його шарму. З виразу очей Степана Лора розуміла, що його також криє і він саме зараз починає усвідомлювати, наскільки прорахувався, повернувши її отак до себе. Перед його очима опинилось її обличчя, а груди притислися до нього. Він опустив погляд вниз, на улоговинку між грудей і шумно видихнув. Наяда виявилася неймовірно… занадто спокусливою, і стояла небезпечно близько до нього. Його палець ковзнув до кутика її рота і затуманений погляд зупинився на губах Лори, до яких він почав схилятися...

— Давайте до хати, поки не так сильно ллє, — почувся голос Хризонівни біля входу, і вона дуже голосно поклала на стіл дві парасольки.

Лора здригнулася, почувши голос вчительки, і опустила голову. Стало ніяково та соромно перед Хризонівною. Добре, що та з’явилася зараз, коли Степан вже не обіймає її та вони ще не почали робити нічого іншого. Чого саме “іншого” — невідомо, але Лора була згодна на все, чого б він тільки не забажав від неї в цей момент.

Степан стис губи і прибрав руку від її обличчя. Взяв парасольки та мовчки подав їй одну.

Ларису він пустив вперед, сам пішов слідом. Хризонівна постояла трохи в альтанці. Все як було. Все на своїх місцях. Нічого ТАКОГО вони тут не робили, але стояли вже аж занадто близько одне до одного. І дивився Степан на цю малу не як на звичайну гостю — так чоловіки дивляться на жінок, яких бажають, і, здається, збирався її цілувати. Навіщо? Хоча, якщо хоче з нею спати, нехай спить. Степан сказав, що приїхав підлікуватися, а Лора, як казала Тоня, вчиться у медичному — буде йому і медсестра, і розвага. Навряд чи він поставиться до неї серйозно. Лариса, звісно, гарненька, мила, але занадто провінційна. Та й неприємності мав через цю дівчину, тому має повне право отримати від неї свого роду компенсацію… Хай хлопець розважається — вона не буде йому заважати.

У прихожій вони роззулися, і Степан одразу ж завів Лору до ванної кімнати.

Він зупинився у дверях, пропускаючи її повз себе всередину.

— Ти без підборів така низенька… — сказав він, дивлячись на неї згори вниз. — Як була мАла, так і лишилася, — він усміхнувся.

Лариса нічого йому не відповіла, лише зиркнула знизу вгору. Не така вона й низенька — 167 сантиметрів!.. На фізіології вони виміряли одне одному і зріст, і вагу, і пропорції тіла вираховували, об’єм легень… ну, це вже не сюди, але Лора точно знала, що у неї майже в усьому середні показники, а от дехто, не будемо показувати пальцем, вимахав вище норми...

— Ось тобі рушник, — сказав він, виймаючи того з шафи. — Зараз знайду ще махрового халата.

— Це зайве, — заперечила дівчина. — Мені потрібні лише фен і праска, я висушу волосся, сукню — і все.

— Лоро, роби, як кажу. Чи ти хочеш захворіти влітку?

— Ні…

— Роздягайся, і під гарячий душ. БІГОМ. Праску видам потім. Халат почеплю сюди, зараз принесу, — він вказав на місце на стіні праворуч від дверей, де були гачки, на які він вчепив рушник..

— Не командуй… — буркнула вона під ніс. Він почув, зупинився, зміряв її поглядом.

— Повір, командую я не так. І краще тобі не знати, як я це роблю.

Лариса збентежено поглянула на Степана, а він кивнув, підтверджуючи свої слова й вийшов. Лора роззирнулася. Ванна у будинку в їхньому селищі, наскільки вона знала, була далеко не у всіх, тим більше така гарна. Як у великій квартирі. Ліворуч, у ніші, стояв великий плетений кошик для брудної білизни та нова сучасна пральна машина з боковим завантаженням. Такі вона бачила лише у кіно. Не стара “Riga-8”, як у Лори вдома, прання в якій ставало подією дня, бо потрібно було гріти воду, тягати її відрами з криниці, а потім відрами й виносити, бо будинок не мав септика, і водопроводу на її вулиці теж ще не було, а якби й був, на підключення були потрібні кошти.